Аналітика

Тривалий час українське законодавство закріплювало гарантійну роль статутного капіталу господарських товариств. Загалом визнавалось, що статутний капітал не є неспоживаним і може вільно використовуватись у діяльності товариства. Разом із тим було передбачено, що статутний капітал визначає мінімальний розмір майна, що гарантує інтереси кредиторів товариства (ст. 144 Цивільного кодексу в ред. до 17.06.2018 р.), існувало зобов’язання зменшувати статутний капітал у випадку зменшення вартості чистих активів (ст. 39 Закону України «Про господарські товариства» у ред. до 17.06.2018 р.) та повідомляти кредиторів про зменшення статутного капіталу (ст. 39 Закону України «Про господарські товариства» у ред. до 17.06.2018 р.). Водночас зменшення статутного фонду за наявності заперечень кредиторів товариства не допускалося (ч. 3 ст. 16 Закону України «Про господарські товариства» у ред. до 17.06.2018 р.).

Більша частина із зазначених норм залишались декларативними, а практика їх застосування не сприяла захисту кредиторів. Видається, тому останні роки законодавець відходить від визначення гарантійної ролі статутного капіталу, що простежується в Законі України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», який набрав чинності 17.06.2018 р. (далі – Закон про ТОВ). Тим не менше, в законодавчому регулюванні статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю закладено чимало питань і парадоксів.

ПОВІДОМЛЕННЯ КРЕДИТОРІВ ПРО ЗМЕНШЕННЯ СТАТУТНОГО КАПІТАЛУ

Чинне законодавство більше не встановлює гарантійну роль статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю та не вимагає зменшення статутного капіталу у випадку, якщо вартість чистих активів наприкінці фінансового року виявиться нижче. Проте, згідно з ч. 3 ст. 19 Закону про ТОВ, залишається обов’язок повідомляти кредиторів товариства про зменшення статутного капіталу. Відповідно до закону, повідомляти потрібно тільки тих кредиторів, вимоги яких до товариства не забезпечені заставою, гарантією чи порукою (в чому простежується рудиментарне ставлення до статутного капіталу як до гарантії забезпечення вимог кредиторів). Проте сенсу у повідомленні кредиторів про зменшення статутного капіталу, насправді, немає.

По-перше, розмір статутного капіталу має мало спільного із платоспроможністю товариства.

По-друге, розмір статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю є публічно доступною інформацією, яку можна швидко і безкоштовно перевірити у відкритому реєстрі. Кредитори можуть у будь-який час отримати дані про розмір статутного капіталу та динаміку його змін протягом певного часу. Хоча цінність цієї інформації для кредиторів є спірною.

Разом із цим, товариство не зобов’язане повідомляти кредиторів, наприклад, про суттєве зменшення власних чистих активів (звітність щодо яких, на відміну від акціонерних товариств, не оприлюднюється), хоча від цього показника залежить необхідність отримання згоди загальних зборів товариства на укладення значних правочинів і таке повідомлення могло б мати практичну користь для кредиторів. Втім, значення чистих активів теж не є прямим показником спроможності товариства виконувати свої зобов’язання. Адже чимало дочірніх компаній цілком ефективно працюють, використовуючи позичене фінансування материнської компанії, внаслідок чого мають низькі або навіть від’ємні значення чистих активів.

По-третє, чимало питань викликають можливі подальші сценарії після одержання кредитором повідомлення про зменшення статутного капіталу товариства. Законом не передбачена можливість кредитора товариства заперечувати проти зменшення статутного капіталу як такого чи заблокувати виконання відповідного рішення учасників товариства. Натомість, кредитори можуть звернутися з вимогою до товариства вжити заходи, серед яких забезпечення виконання зобов’язань шляхом укладення договору забезпечення, дострокове припинення або виконання зобов’язань перед кредитором, а також укладення іншого договору з кредитором. Передбачено, що за вибором самого товариства вживається один із цих заходів. Але вони не є рівноцінними і кредитор може отримати не той результат, на який очікував.

Наприклад, кредитор у цілому зацікавлений у виконанні зобов’язання, а звертається з вимогою до товариства, оскільки хотів би скористатися додатковою можливістю укласти договір забезпечення. Проте товариство на підставі ч. 4 ст. 19 Закону про ТОВ оголошує про дострокове припинення зобов’язання. В іншій ситуації кредитор має намір припинити зобов’язання достроково, проте товариство пропонує йому укладення іншого договору. Навіть якщо сторони не дійдуть згоди щодо такого договору, видається, що кредитор не зможе вимагати в суді дострокового припинення зобов’язання (адже товариство зі своєї сторони вжило заходів для виконання вимоги кредитора згідно з вимогами закону).

Не додає логічності процедурі повідомлення кредиторів про зменшення статутного капіталу і відсутність наслідків для товариства у випадку, якщо воно не повідомить своїх кредиторів про зменшення статутного капіталу. Наведені обставини наводять на висновок, що повідомлення про зменшення статутного капіталу не є потрібним та не сприяє захисту прав кредиторів, натомість зайвий раз ускладнює господарський оборот.

ОПЛАТА СТАТУТНОГО КАПІТАЛУ УЧАСНИКАМИ

Ще одним проблемним моментом є законодавче регулювання відносин між учасниками щодо оплати внесків до статутного капіталу під час створення товариства.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 117 Цивільного кодексу, учасники повинні виконувати свої зобов’язання перед товариством, у тому числі ті, що пов’язані з майновою участю, а також робити вклади в розмірі, в порядку та засобами, що передбачені установчим документом. Також у ст. 16 Закону про ТОВ зазначено, що учасники товариства зобов’язані дотримуватися статуту та виконувати рішення загальних зборів. Виходячи з того, що обов’язок учасника вносити вклади передбачений законом, а також зважаючи на загальний спосіб захисту цивільних прав у вигляді примусового виконання обов’язку в натурі (п. 5 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу), логічно було б очікувати можливість у судовому порядку зобов’язати учасника зробити свій вклад. Проте це не так.

Натомість, згідно зі ст. 15 Закону про ТОВ, у випадку, якщо учасник не вносить вклад (у зв’язку зі створенням товариства) передбачено, що загальні збори учасників можуть прийняти одне із таких рішень: виключити учасника, що не оплатив свою частку, зменшити статутний капітал, оплатити частку замість такого учасника (тобто, провести перерозподіл неоплаченої частки) або ліквідувати товариство. Аналогічна норма діяла і раніше (ст. 52 Закону України «Про господарські товариства») і судова практика розглядає відповідні норми як вичерпні варіанти дій на випадок невнесення вкладу одним із засновників.

Таким чином, учасники несуть значні ризики під час заснування товариства та формування його статутного капіталу. Адже, фактично, немає негативних наслідків для учасника, який прострочив внесення вкладу чи взагалі відмовився від нього. Натомість неважко уявити ситуацію, коли повноцінне функціонування компанії без повного внесення вкладів всіма учасниками є неможливим (адже цілком логічно, що план діяльності новоствореної компанії враховував отримання ресурсів і від недобросовісного учасника). Якщо в такій ситуації у інших учасників немає додаткових ресурсів, то такі учасники позбавлені можливості просто забрати свої вклади і повернутися у попереднє становище. Для них залишається тільки ліквідація вже існуючого товариства з усіма наслідками його невдалої діяльності. Кошти, внесені добросовісними учасниками, можуть витрачатися товариством із моменту їх зарахування на рахунок останнього. Внаслідок нездійснення внесків усіма учасниками сенс створення товариства може бути втрачений, але внесена частина коштів може вже бути частково витрачена на поточні потреби товариства, що унеможливить відновлення status quo.

Для порівняння, іншою є ситуація під час заснування акціонерного товариства. Адже відповідно до ч. 3 ст. 11 Закону України «Про акціонерні товариства», кожен засновник повинен оплатити повну вартість придбаних акцій до дати затвердження результатів розміщення першого випуску акцій; а в разі несплати вартості всіх придбаних акцій до дати затвердження результатів – акціонерне товариство вважається незаснованим.

Теоретично, є можливість врегулювати відповідальність за порушення обов’язку учасника товариства з обмеженою відповідальністю щодо внесення вкладів до статутного капіталу в договірному порядку. Проте встановлені законом можливості для цього викликають питання.

Перше, що приходить на думку, це укладення корпоративного договору між учасниками. Проте визначення корпоративного договору (ст. 7 Закону про ТОВ) як такого, за яким учасники товариства зобов’язуються реалізовувати свої [існуючі] права та повноваження певним чином або утримуватися від їх реалізації, викликає сумніви, чи можна встановити корпоративним договором зобов’язання щодо внесення вкладу та відповідальність за його порушення.

Іншим варіантом є договір про створення товариства. Згідно з ч. 2 ст. 10 Закону про ТОВ особи можуть укласти договір про створення товариства, яким встановити порядок заснування товариства, умови здійснення спільної діяльності щодо створення товариства, розмір статутного капіталу, частку у статутному капіталі кожного з учасників, строки та порядок внесення вкладів та інші умови. Парадоксально, але Закон про ТОВ передбачає, що такий договір діє до дня державної реєстрації товариства (якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов’язання). Хоча очевидно, що саме строки і порядок внесення вкладів (які можливо реалізувати тільки після реєстрації товариства) є ключовим предметом регулювання такого договору, а отже, його чинність повинна продовжуватись принаймні до завершення формування статутного капіталу.

З огляду на зазначене, видається, що єдиною можливістю учасників захистити себе на етапі створення товариства з обмеженою відповідальністю є укладення договору про створення товариства, який би поширював свою дію на період і після реєстрації товариства, і яким би була передбачена відповідальність за прострочення внесення вкладу у вигляді компенсації у розмірі вартості невнесеного вкладу, що сплачується іншим учасникам у частинах, пропорційних розмірам їхніх часток. Стягнення такої компенсації дозволило б іншим учасникам провести перерозподіл неоплаченої частки і оплатити її замість учасника, що не спромігся зробити свій вклад самостійно.

Проте є певні сумніви щодо того, наскільки такий підхід підтримають українські суди. Адже у відносинах між учасниками під час створення товариства немає класичного розподілу ролей на кредиторів і боржників. Обов’язок зробити вклад простіше розглядати як обов’язок засновника перед товариством, що ставитиме питання про можливість застосування штрафних санкцій на користь учасників, а не товариства. Тим більше, вірогідно, що суд поставиться скептично до фактичного стягнення з особи суми в розмірі запланованого вкладу без набуття такою особою членства в товаристві.

Звертаємо Вашу увагу на те, що наведений вище коментар не є консультацією і пропонується з інформаційною метою. В конкретних ситуаціях рекомендується отримання повної фахової консультації.  

З повагою,

© WTS Consulting LLC, 2019

Прокоментувати