Аналітика

Конституційна реформа в Україні поставила, серед іншого, питання про перегляд відносин у сфері оподаткування. Здавалося б, що може бути суттєвого в зміні, наприклад, ст. 129 Конституції, яка раніше проголошувала, що суддя підкоряється закону, а тепер встановила, що суддя керується верховенством права. Адже і раніше ст. 8 Конституції декларувалося, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Однак вказана зміна є дійсно суттєвою, вона перетворює суддю з раба закону за Конституцією на жерця права. Право – більше, ніж закон. Одним з основних елементів верховенства права є справедливість, про що зазначено в деяких рішеннях Конституційного Суду України. Таким чином, судити тепер, навіть за Конституцією, судді мають не лише виходячи з формального закону, а, перш за все, зі справедливості. Однак це не значить, що «як хочуть, так і порішають». Для визначення справедливості є правила.

Що ж таке справедливість у податкових відносинах та й взагалі? Російський філософ В. Соловйов називав правилом справедливості перший аспект так званого золотого правила порядності: «Ніхто не повинен робити іншому те, чого не бажає собі». В такому і дещо розширеному чи зміненому вигляді це правило знайшло відображення в основних світових релігіях. Досить близьке воно і до першої з максим, сформованої І. Кантом, – категоричного імперативу порядності та права, а саме: «Діяти потрібно лише за таким правилом, яке волів би бачити універсальним імперативом, тобто однаково застосовним і до інших, і до себе».

Поглянемо з цієї позиції на деякі аспекти податкових відносин. Наприклад, неповернення вчасно надміру сплачених податків чи відшкодування ПДВ. При цьому без належних правових підстав, фактично виходячи лише з того, що державі, й зокрема, податковій гроші зараз потрібніші. Як доводилося читати у «сльозних» листах податкової у відповідь на звернення про відшкодування податків, бюджетом зараз передбачена низка соціальних програм, які потребують фінансування. Отже, виходить, що воля та бажання податкової стають понад правом, понад законом. Податкова вважає, що гроші їй потрібніші, ніж платнику податків. І при цьому платник податків повинен продовжувати платити, тому що так встановлено законом. Щось це не дуже схоже на верховенство права, а скоріше скидається на панування свавілля. А якщо виходити з верховенства права та справедливості (як його елемента), то платники податків мають право на таку саму ж поведінку. Адже держава в особі відповідних органів, дозволяючи собі подібний підхід, створює за категоричним імперативом правило, що інші теж можуть дозволити собі такий підхід, оскільки правило має бути універсальним. Таким чином, виходячи зі справедливості, в рамках верховенства права платник податків так само має право не платити податки (принаймні в тих сумах, які йому заборгувала держава). І для цього не потрібно погоджень чи дотримання якоїсь спеціальної процедури за законом.

Інший відомий «порушник» у сфері податкових відносин – Верховна Рада. Наприклад, скільки вже згадували про принцип стабільності, зафіксований в Податковому кодексі, а саме: «Зміни до будь-яких елементів податків можуть вноситися не пізніше ніж за 6 місяців до початку нового бюджетного періоду». Зазвичай, кожного року Верховна Рада порушує це правило. Здається, і цього року збирається «порадувати» нас подібними новинами на наступний рік, хоча до нього залишається вже менше ніж 6 місяців. А згідно з Конституцією, Верховна Рада, як державний орган (єдиний орган законодавчої влади), повинна діяти виключно на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тож виписане в Податковому кодексі та інших законах – це не тільки для платників податків, а й для держави, в тому числі для законодавчої гілки державної влади – Верховної Ради. Якщо ж вона вважає, що законами можна нехтувати, то не буде ні аморальним, ні протиправним для платників податків робити так само. Принаймні пропорційно тій шкоді, яка їм завдається неправомірними рішеннями Верховної Ради.

Також не залишимо осторонь питання кримінальної відповідальності за ухилення від сплати податків. Чи морально для держави, яка сама демонструє чимало прикладів недотримання податкового законодавства, щороку порушувати тисячі кримінальних проваджень за цією статтею (в середньому 5,5 провадження на день, рахуючи вихідні та свята, якщо виходити зі статистики за перше півріччя цього року)? Схоже більше на тероризування платників податків і залякування, щоб не намагалися пручатися навіть неправовим підходам законодавців і податківців (як пан вирішив, так і буде).
А як оцінити надмірне навантаження в цілому, яке вже стало фактично гнобленням економіки? Якщо враховувати відрахування до Пенсійного фонду, які, по суті, є податком, то половина ВВП перерозподіляється державою. При цьому, згідно з численними дослідженнями, для економіки нашого типу, беручи до уваги поточний стан державних інститутів і ступінь довіри до них, максимальна частка такого перерозподілу має становити не більше третини ВВП. Як така надмірність оподаткування збігається з принципом справедливості?

Зазначене вище – це лише окремі приклади. Певний, що прийшов час, (зокрема, завдяки конституційній реформі) поглянути на податкові відносини по-новому: з позиції дійсної застосовності принципу верховенства права, а також з позиції однієї з його ключових складових – справедливості. Ця стаття не пропонує готових рішень та рецептів поведінки, крім наведених прикладів щодо необхідності сплати податків у разі наявності переплат чи запобігання шкоди від «невчасних» змін у податковому законодавстві. У цій статті міститься заклик вийти за коло, яке ми самі собі окреслили, тобто поглянути на податкові питання ширше. Адже життя таке (в тому числі в податкових відносинах), яке будує не Бог, не цар, не герой, а саме ми. І в цьому житті, й у податкових відносинах зокрема, необхідно намагатися забезпечити дотримання категоричного імперативу. Зміни дають для цього можливість. Однак це лише шанс, а чи реалізуємо його – залежить від нас самих.

Завантажити pdf-файл статті (350 Kb)

Прокоментувати