Аналітика

Упродовж останніх років питання виконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю (далі – норматив) набуло особливої актуальності. У відповідне законодавство постійно вносяться зміни, а кількість судових спорів з Фондом соціального захисту осіб з інвалідністю (далі – Фонд) при цьому не зменшується. Із 2026 року діятимуть нові правила працевлаштування осіб з інвалідністю¹. Проте у судах досі знаходиться значна кількість справ щодо стягнення адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу за попередні роки і вирішуватися вони будуть відповідно до законодавства, чинного на момент порушення.

З огляду на таку актуальність, хочемо звернути увагу на нещодавню Постанову Верховного Суду від 17 червня 2025 року у справі № 320/21865/23 (далі – Постанова), в якій розглядалося питання виконання нормативу адвокатськими об’єднаннями.

У Постанові Верховний Суд дійшов висновку, що обов’язок виконання нормативу поширюється на адвокатські об’єднання. Із таким підходом ми загалом погоджуємось, тому мета цієї статті не поставити під сумнів сам висновок чи статус адвокатських об’єднань як виконавців нормативу. Натомість ми пропонуємо зосередитися на аргументації Верховного Суду, яка має значення і для інших суб’єктів, до яких може бути застосований аналогічний підхід.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» (далі – Закон):

«Стаття 19. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських об’єднань осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі 4 відсотки середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, – у кількості одного робочого місця»².

Таким чином, законодавець прямо вказує, що виконавцями нормативу є:

• підприємства, установи, організації (тобто юридичні особи);
• фізичні особи, які використовують найману працю.

Здавалося б, що формулювання досить чітке і не викликає сумнівів. Однак Фонд вже деякий час стверджує, що виконувати норматив мають «роботодавці». Як бачимо, цей підхід підтримується і Верховним Судом³, адже у Постанові обґрунтування суду зводиться до того, що виконувати норматив має саме роботодавець:

«36. Закон № 875-XII як спеціальний нормативно-правовий акт, спрямований на реалізацію цих конституційних і міжнародних зобов`язань, встановлює механізми соціального захисту осіб з інвалідністю, зокрема через обов`язок роботодавців створювати робочі місця (статті 17, 18, 19) та санкції за його невиконання (стаття 20).

…

45. Таким чином, держава через Закон № 875-XII реалізує свою соціальну функцію, покладаючи на всіх роботодавців, незалежно від їх організаційно-правової форми, статусу чи виду діяльності, обов`язок забезпечувати працевлаштування осіб з інвалідністю. Зазначена норма є публічно-правовою та має на меті соціальну інтеграцію вразливої категорії населення, а не регулювання суто господарських відносин.

46. Формальний характер діяльності юридичної особи, як-от адвокатського об`єднання, не може слугувати підставою для ухилення від виконання вимог цього Закону. Головним критерієм застосування норм щодо нормативу працевлаштування є саме факт використання найманої праці та наявність статусу роботодавця.

…

56. Таким чином, адвокатське об`єднання підпадає під дію Закону № 875-XII як роботодавець, який використовує найману працю.

57. Тобто відповідальність за статтею 20 Закону № 875-XII застосовується до роботодавців, а не виключно до суб`єктів господарювання, оскільки обов`язок виконання нормативу залежить від факту використання найманої праці, а не від характеру діяльності юридичної особи».

Тобто Верховний Суд, незважаючи на встановлений законодавством перелік суб’єктів виконання нормативу, прирівнює до них всіх роботодавців. У чому ж проблема? Проблема полягає у підміні понять Верховним Судом. Варто відкрити текст Закону і побачити, що він не оперує поняттям «роботодавець»⁴, тому абсолютно незрозуміло, чому Верховний Суд використовує поняття «роботодавець»⁵.

Така підміна є неправомірною, оскільки фактично змінює визначений Законом перелік суб’єктів виконання нормативу, підставляючи натомість нову категорію — «роботодавець». Замість того, щоб орієнтуватися на Закон, суб’єкти змушені з’ясовувати, чи підпадають вони під ознаки роботодавця. Може здатися, що ми перебільшуємо, але далі наведемо конкретний приклад, який демонструє, чому така підміна понять, допущена Верховним Судом, є неправильною.

Оскільки Закон не оперує поняттям «роботодавець», очевидно, що він і не містить посилання на будь-який інший нормативно-правовий акт для визначення цього поняття. Однак це не заважає Верховному Суду цитувати визначення поняття «роботодавець» з інших законів, навіть незважаючи на те, що вони суперечать один одному:

• роботодавець – юридична особа (підприємство, установа, організація) або фізична особа – підприємець, яка в межах трудових відносин використовує працю фізичних осіб (Закон України «Про організації роботодавців, їх об`єднання, права і гарантії їх діяльності»);
• роботодавець – власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, незалежно від форм власності, виду діяльності, господарювання, і фізична особа, яка використовує найману працю (Закон України «Про охорону праці»).

Як бачимо, в одних визначеннях роботодавець – це юридична особа, а в інших – власник такої юридичної особи (або уповноважена особа). То хто ж тоді має виконувати норматив на думку Верховного Суду – юридична особа чи її власник?

Тут ще виникає питання, чому Верховний Суд обрав саме два вищезгаданих визначення, адже в українському законодавстві існують й інші визначення поняття «роботодавець», зокрема:

• роботодавець – юридична особа (її філія, відділення, інший відокремлений підрозділ чи її представництво) або самозайнята особа, яка використовує найману працю фізичних осіб на підставі укладених трудових договорів (контрактів) та несе обов’язки із сплати їм заробітної плати, а також нарахування, утримання та сплати податку на доходи фізичних осіб до бюджету, нарахувань на фонд оплати праці, інші обов’язки, передбачені законами (Податковий кодекс України);
• роботодавець у контексті Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування», на який часто посилається Фонд у судових спорах – це цілий перелік суб’єктів, до яких, серед інших, включено, наприклад:
  • дипломатичні представництва і консульські установи іноземних держав;
  • філії, представництва та інші відокремлені підрозділи іноземних підприємств, установ та організацій (у тому числі міжнародні), розташовані на території України;
  • військові частини та органи, які виплачують грошове забезпечення;
  • інвестор (оператор) за угодою про розподіл продукції (у тому числі постійне представництво інвестора-нерезидента), що використовує працю фізичних осіб тощо.

Пропонуємо розглянути ситуацію на прикладі представництва іноземної юридичної особи, яке не є юридичною особою. Хоча відповідно до положень законодавства саме представництво нараховує і сплачує заробітну плату, сплачує податки, подає звітність, однак роботодавцем працівника завжди виступає нерезидент в особі представництва. Чи означає це, що відповідно до тлумачення Верховного Суду саме нерезидент зобов’язаний виконувати норматив? Такий підхід навіть можна підкріпити іншими висновками, зазначеними в Постанові, які вказують на виконання нормативу юридичною особою (тобто нерезидентом, а не представництвом, яке не має такого статусу):

«47. Отже, якщо юридична особа виконує функцію роботодавця – укладає трудові договори, подає звітність та нараховує заробітну плату – на неї поширюються зобов`язання за статтями 19 і 20 Закону № 875-XII.

…

67. Підсумовуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновків, що:

– будь-яка юридична особа, яка використовує найману працю, незалежно від її організаційно-правової форми чи виду діяльності (господарської чи негосподарської), є роботодавцем і зобов`язана виконувати норматив працевлаштування осіб з інвалідністю, встановлений Законом України № 875-XII;».

Наведемо інший приклад. Дипломатичне представництво іноземної держави не є виконавцем нормативу відповідно до ст. 19 Закону. Його також не зазначено в ч. 2 ст. 1 Закону, на яку зазвичай посилається Фонд, тож на дипломатичне представництво іноземної держави не поширюється обов’язок виконання нормативу⁶. Однак дипломатичне представництво є роботодавцем відповідно до Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування». Тож, відповідно до підходу Верховного Суду, зазначеного в Постанові, дипломатичне представництво також мало би виконувати норматив?

Висновок: позиція Верховного Суду ґрунтується на підміні понять. Верховний Суд штучно розширив коло суб’єктів виконання нормативу, підмінивши законодавчо визначений перелік поняттям «роботодавець», яке не закріплене у Законі. Проте Верховний Суд неодноразово демонстрував здатність переглядати свої підходи. Тому сподіваємось, що під час подальшого розгляду спорів щодо виконання нормативу описана в цій статті помилка буде врахована та не повторюватиметься.

Звертаємо Вашу увагу на те, що наведений вище коментар не є консультацією і пропонується з інформаційною метою. В конкретних ситуаціях рекомендується отримання повної фахової консультації.

Примітки:

¹З огляду на прийняття Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення права осіб з інвалідністю на працю» від 15 січня 2025 року № 4219-IX.

²Фонд підтримує позицію, що перелік суб’єктів виконання нормативу треба визначати із врахуванням ч. 2 ст. 1 Закону, проте ми з таким підходом не погоджуємось, але детально не зупиняємось на цьому наразі.

³Хоча раніше у своїх рішеннях щодо виконання нормативу Верховний Суд уже послуговувався поняттям «роботодавець», саме в цій Постанові вперше детально роз’яснено обов’язок щодо його виконання через призму цієї категорії.

⁴Єдиний випадок використання цього терміну в Законі стосується можливості надання дотації роботодавцям.

⁵Заради справедливості зазначимо, що із 2026 року Закон міститиме поняття «роботодавець» (проте ми наразі розглядаємо чинне законодавство):

«роботодавцем для цілей цього Закону вважається юридична особа незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування, фізична особа – підприємець, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту), контракту про проходження служби або на інших умовах, передбачених законодавством, крім цивільно-правових договорів, та несуть відповідальність за підприємство та/або установу».

⁶Зауважимо, що в новому законі прямо вказано, що дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав не є платниками внеску на підтримку працевлаштування осіб з інвалідністю.

З повагою,

© WTS Consulting LLC, 2025

Прокоментувати