Аналітика

Як оцінювати бездіяльність податкової щодо припинення сумнівних контрагентів в світлі спорів щодо «нікчемних правочинів»

автори: Олександр Мінін, Марія Козленко

28 Листопада, 2018 Преса

До найпоширеніших типів спорів з податковою в судах і досі належать спори з так званих «нікчемних правочинів». Назва не зовсім точно визначає цю категорію спорів, однак історично найчастіше застосовується саме вона. Мова йде про відмову податкових органів у визнанні податкового кредиту та/чи витрат по операціях з контрагентами, щодо керівників та/або учасників яких застосовується ст. 205 «Фіктивне підприємництво» Кримінального кодексу.

Однак в цих спорах досі не бачили в судових рішеннях, щоб оцінювалися дії (а точніше, як правило, відсутність дій) податкової, які вона має вчинювати за законом щодо підприємств з ознаками фіктивної діяльності. В цій статті ставимо питання про необхідність такої оцінки і можливі наслідки.

Відповідно до ч. 1 ст. 7 КАСУ суд має вирішувати справи відповідно до Конституції та законів України; рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним (тобто спиратися на норми матеріального права при дотриманні норм процесуального права) і обґрунтованим (ст. 242 КАСУ).

Рішення ж судів з «нікчемних правочинів» часто-густо все ще оперують поняттями і підходами, які не спираються прямо на норми матеріального права, закони України. Так, зокрема поняття «фіктивне підприємство» (з яким несумісна нормальна господарська діяльність за твердженням і рішеннях колишнього Верховного Суду України), яким часто оперують в судових рішеннях, не визначено законами України.

«Фіктивне підприємництво» за ст. 205 Кримінального кодексу вичерпується створенням чи придбанням юридичної особи, і не пов’язано прямо з кваліфікацією фактичної наступної діяльності такого підприємства. Така категорія як «фіктивне підприємство», як наводиться у вищезгаданих судових рішеннях, повторимося, в законодавстві відсутня.

Натомість в законодавстві є «Фіктивна діяльність суб’єкта господарювання» (ст. 551 Господарського кодексу). Отже, з огляду на вимогу КАСУ спиратися на норми закону, при встановленні наявності фіктивної діяльності суб’єкта господарювання суди мали б посилатися саме на цю статтю і застосовувати передбачені нею наслідки. Вказаною статтею встановлено:

«Стаття 551. Фіктивна діяльність суб’єкта господарювання
1. Ознаки фіктивності, що дають підстави для звернення до суду про припинення юридичної особи або припинення діяльності фізичною особою – підприємцем, в тому числі визнання реєстраційних документів недійсними:
– зареєстровано (перереєстровано) на недійсні (втрачені, загублені) та підроблені документи;

– незареєстровано у державних органах, якщо обов’язок реєстрації передбачено законодавством;

– зареєстровано (перереєстровано) у органах державної реєстрації фізичними особами з подальшою передачею (оформленням) у володіння чи управління підставним (неіснуючим), померлим, безвісти зниклим особам або таким особам, що не мали наміру провадити фінансово-господарську діяльність або реалізовувати повноваження;

– зареєстровано (перереєстровано) та проваджено фінансово-господарську діяльність без відома та згоди його засновників та призначених у законному порядку керівників».

Тобто, за законом, наявність наведених ознак фіктивності визнається лише підставами для звернення до суду про припинення юридичної особи або припинення діяльності фізичною особою – підприємцем, в тому числі визнання реєстраційних документів недійсними. Закон не встановлює безпосередньо інших правових наслідків наявності ознак фіктивності. За вказаних умов прийняття судом рішення про недійсність apriori автоматично всіх операцій підприємства з ознаками фіктивної діяльності може розглядатися як вихід за межі суддівської дискреції, адже ч. 2 ст. 19 Конституція поширюється в тому числі і на суди, які теж є органом державної влади. А ч. 2 ст. 19 дозволяє діяти виключно на підставі Конституції та законів України.

Однак продовжимо тему про встановлені законами України наслідки виявлення ознак фіктивної діяльності.

Відповідно до п. 19-1.1.45 Податкового кодексу України (надалі – «ПКУ»):

«19-1.1. Контролюючі органи виконують такі функції…:
19-1.1.45. звертаються до суду у випадках, передбачених законодавством».

Саме такий, передбачений законом випадок, визначено відповідно до п. 20.1.37 ПКУ, яким встановлено, що контролюючі органи мають право:

«20.1.37. звертатися до суду щодо припинення юридичної особи та припинення фізичною особою – підприємцем підприємницької діяльності та/або про визнання недійсними установчих (засновницьких) документів суб’єктів господарювання».

Таким чином, звернення до суду щодо припинення юридичної особи та про визнання недійсними установчих (засновницьких) документів суб’єктів господарювання є визначеною законом функцією (= обов’язком) контролюючого органу у разі виявлення ознак фіктивності відповідного суб’єкта господарювання.

З цього можна зробити висновок, що якщо податковий орган вважає наявними такі ознаки фіктивної діяльності, які визнаються за законом, то він має звернутися до суду і суд, у разі визнання доказаними таких ознак фіктивної діяльності, має прийняти рішення про припинення підприємства з ознаками фіктивної діяльності.

Натомість, ми бачимо на практиці, що в більшості випадків такого не відбувається. Так в ЄДРСР ми знайшли наразі всього лише 6 справ (пов’язаних з 4 вироками, які охоплюють одразу кілька підприємств) за зверненням податкової з посиланням на ст. 551 ГК щодо підприємств, стосовно яких за 2017 рік наявні вироки із затвердженням угоди про визнання винуватості. При тому що таких вироків за 2017 рік ідентифікували близько 150.

Тож виходить навіть за наявності вироків про затвердження угод про визнання винуватості податкова не вважає наявними ознаки фіктивності в діяльності відповідних підприємств, які б спонукали до припинення такого підприємства?

Вбачається, що цю обставину по кожному конкретному спору теж слід оцінювати. І якщо вже податкова не вбачає ознак фіктивної діяльності там, де вони б спонукали податкову вжити заходи щодо припинення такого підприємства, то й в спорі коли податкова намагається позбавити платника податків податкового кредиту з ПДВ чи права на вирахування витрат позиція має бути аналогічною. Принаймні це було б справедливо, а справедливість є визначальним чинником верховенства права.

Завантажити pdf-файл статті (196 Kb)

Перегляди 2638