Аналітика

1.

Електронна комерція є одним із найбільш поширених способів торгівлі в Україні. Зокрема, типовою є модель продажу товарів через інтернет-магазин із доставкою через службу доставки (наприклад, ТОВ «Нова пошта») та післяплатою через небанківську фінансову установу (наприклад, ТОВ «НоваПей»), яка здійснюється наступним чином:

1. покупець оформлює замовлення через інтернет-магазин;
2. продавець передає товар службі доставки;
3. покупець отримує товар у відділенні служби доставки та сплачує його вартість;
4. кошти приймає не продавець, а небанківська фінансова установа;
5. після цього небанківська фінансова установа перераховує отримані кошти на банківський рахунок продавця у безготівковій формі.

Відповідно до ст. 3 Закону України від 06.07.1995 № 265/95-ВР «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» (далі – Закон про РРО) обов’язок застосовувати реєстратор розрахункових операцій (далі – РРО) та надати фіскальний чек виникає лише у разі здійснення суб’єктом господарювання розрахункової операції:

«Стаття 3. Суб’єкти господарювання, які здійснюють розрахункові операції в готівковій та/або в безготівковій формі (із застосуванням електронних платіжних засобів, платіжних чеків, жетонів тощо) при продажу товарів (наданні послуг) у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг, а також операції з приймання готівки для виконання платіжної операції зобов’язані:

1) проводити розрахункові операції на повну суму покупки (надання послуги) через зареєстровані, опломбовані у встановленому порядку та переведені у фіскальний режим роботи реєстратори розрахункових операцій або через зареєстровані фіскальним сервером контролюючого органу програмні реєстратори розрахункових операцій зі створенням у паперовій та/або електронній формі відповідних розрахункових документів, що підтверджують виконання розрахункових операцій, або у випадках, передбачених цим Законом, із застосуванням зареєстрованих у встановленому порядку розрахункових книжок».

Відповідно до визначення поняття «розрахункова операція», наведеного в абз. 6 ст. 2 Закону про РРО, операція є розрахунковою за одночасного виконання двох умов: приймання оплати (1) безпосередньо від покупця (2) за місцем реалізації товару.

За описаної моделі продажу товарів продавець:

• не здійснює будь-яких розрахунків із покупцем у місці передачі товару;
• отримує виключно безготівковий переказ від небанківської фінансової установи.

Саме тому закономірним є запитання: чи виникає у продавця обов’язок застосовувати РРО за таких обставин?

2.

Протягом багатьох років розглядувана модель продажу не викликала суттєвих спорів із контролюючими органами.

До 2023 року позиція контролюючих органів щодо застосування РРО при дистанційному продажу товарів із післяплатою через небанківську фінансову установу була послідовною та, відповідно, прогнозованою:

У низці індивідуальних податкових консультацій (далі – ІПК) Державна податкова служба України (далі – ДПС України) прямо зазначала, що у випадку, коли покупець не здійснює передоплату, товар доставляється службою доставки, а оплата здійснюється у відділенні перевізника через ТОВ «НоваПей», продавець не здійснює розрахункової операції у розумінні Закону про РРО.

Зокрема, в ІПК ДПС України від 19.08.2021 № 3091/ІПК/99-00-07-05-01-06 зазначено, що переказ коштів, які надходять продавцю від ТОВ «НоваПей» на його банківський рахунок, не має ознак розрахункової операції. У зв’язку з цим у продавця відсутній обов’язок застосовувати РРО при отриманні такого переказу.

Головне управління ДПС у Київській області в ІПК від 18.10.2021 № 3862/ІПК/10-36-07-07-20 також зазначало, що у випадку дистанційного продажу товару із післяплатою РРО застосовується службою доставки під час передачі товару покупцю у своєму відділенні, тоді як продавець має лише вкласти до поштового відправлення видаткову накладну та інші документи, передбачені законодавством.

Подібну позицію було висловлено також в інших ІПК контролюючих органів, що свідчило про єдиний підхід до цього питання.

Водночас у 2023 році ДПС України змінила підхід кардинально до питання застосування РРО при дистанційному продажу товарів із післяплатою. Але він стосувався не всіх поштових операторів, а лише «приватних». Позиція придбання товару на умовах післяплати з доставкою через АТ «Укрпошта» не змінювалася (як розуміємо, з огляду на статус).

Зокрема, в ІПК від 04.07.2023 № 1693/ІПК/99-00-07-04-01-06 ДПС України фактично відмовилася від раніше висловленої позиції та дійшла висновку, що продавець зобов’язаний сформувати фіскальний чек, навіть якщо кошти не отримуються від покупця безпосередньо.

Контролюючий орган виходив із того, що між учасниками таких правовідносин відбуваються різні господарські операції:

• між продавцем і покупцем існує договір купівлі-продажу;
• ТОВ «Нова пошта» лише надає послуги доставки;
• ТОВ «НоваПей» лише здійснює переказ коштів;
• ТОВ «НоваПей» (небанківська фінансова установа) не є стороною договору купівлі-продажу.

Саме тому, на думку ДПС України, обов’язок видати розрахунковий документ покладається саме на продавця.

Податкова наголошувала, що продаж товару із післяплатою є різновидом продажу товару в кредит відповідно до ст. 694 Цивільного кодексу України. Виходячи з цього, контролюючий орган дійшов висновку, що продавець повинен сформувати фіскальний чек у момент передачі товару перевізнику із зазначенням форми оплати «КРЕДИТ» або іншої, що відповідно до закону більш якісно характеризує правовідносини, що склалися між покупцем та продавцем.

Саме таку аргументацію контролюючі органи надалі використовували під час фактичних перевірок платників податків, що набуло масового характеру. Контролюючі органи виходили з того, що саме продавець був зобов’язаний сформувати фіскальний чек ще на етапі передачі товару службі доставки, а тому застосовували до платників податків штрафні (фінансові) санкції за невикористання РРО.

Водночас така зміна підходу викликала численні спори, насамперед тому, що не була зумовлена змінами законодавства.

Ні визначення «розрахункової операції», ні положення Закону про РРО, ні норми, що регулюють порядок дистанційної торгівлі, не зазнали змін.

Тобто фактично змінилося лише тлумачення контролюючим органом тих самих правовідносин.

Більше того, усі фактичні обставини були відомі контролюючим органам принаймні ще з 2021 року. Однак, якщо у 2021 році такі обставини свідчили, на думку ДПС України, про відсутність розрахункової операції, то у 2023 році ці самі обставини були використані вже на користь протилежного висновку.

Саме тому виникла ситуація, коли суб’єкти господарювання, які добросовісно організували свою діяльність відповідно до офіційних роз’яснень державного органу, фактично почали притягуватися до відповідальності через безпідставну зміну позиції контролюючого органу.

Вказана проблема швидко вийшла за межі окремих податкових спорів та стала питанням правової визначеності для всього ринку електронної комерції.

3.

Окремо зазначимо, що ціна правової невизначеності у цьому питанні є надзвичайно високою для платників податків. За порушення вимог щодо застосування РРО контролюючі органи застосовують штрафні санкції у розмірі 150 % вартості реалізованих товарів, незважаючи на те, що під час перевірок, як правило, не встановлюються факти приховування доходів, заниження податкових зобов’язань чи будь-які інші форми ухилення від оподаткування.

Більше того, матеріали перевірок у багатьох випадках самі по собі підтверджують відсутність будь-яких податкових втрат для держави. Контролюючий орган визначає вартість реалізованих товарів, яка є базою для нарахування штрафу, виключно на підставі первинних документів, бухгалтерського та податкового обліку самого платника податків. Це свідчить про те, що відповідні господарські операції були належним чином відображені в обліку, а всі доходи та пов’язані з ними податкові зобов’язання враховані для цілей оподаткування.

Отже, за таких обставин відсутні будь-які невраховані операції чи кошти, що пройшли «поза касою», а порушення не спричиняє реальних негативних наслідків ані для бюджету, ані для суспільних інтересів. Водночас до платника застосовується штраф у розмірі 150 % вартості реалізованих товарів, який за своєю суттю є очевидно непропорційним, має переважно каральний характер та не спрямований на відшкодування будь-яких бюджетних втрат чи усунення наслідків податкового правопорушення.

З огляду на функціональне призначення РРО, яке полягає у забезпеченні належного податкового контролю та повноти сплати податків, застосування штрафу у розмірі 150 % вартості реалізованого товару за відсутності будь-яких ознак ухилення від оподаткування закономірно порушує питання щодо відповідності такої санкції принципу пропорційності як складовій принципу верховенства права.

При цьому показовим є те, що питання пропорційності застосування значних фінансових санкцій, встановлених законом у фіксованому розмірі, набуло настільки принципового характеру, що Верховний Суд звернувся до Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) із запитом про надання консультативного висновку відповідно до Протоколу №16 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція).

Звертаючись до ЄСПЛ, Верховний Суд поставив питання про те, чи має національний суд право відмовитися від застосування передбаченої законом санкції або застосувати менш суворі наслідки, якщо встановлена законом санкція є непропорційним втручанням у право особи на мирне володіння майном, гарантоване ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції, а також за якими критеріями має оцінюватися така пропорційність.

Такий підхід свідчить про поступове формування в національній судовій практиці загального стандарту, відповідно до якого навіть формально законно встановлена фінансова санкція підлягає оцінці з точки зору її пропорційності, справедливого балансу між публічними та приватними інтересами та відповідності ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції.

4.

Повертаючись до конкретної проблеми з РРО при дистанційних продажах з післяплатою, Верховний Суд усунув правову невизначеність щодо обов’язку застосування РРО за розглядуваних обставин.

Нещодавно Верховний Суд у Постанові від 03.06.2026 у справі № 520/27700/25 сформував правову позицію, відповідно до якої у випадку продажу товарів через інтернет-магазин із доставкою через службу доставки та післяплатою через небанківську фінансову установу, у продавця відсутній обов’язок застосовувати РРО:

«З урахуванням наведеного у сукупності якщо споживач (клієнт) замовив товар через мережу Інтернет, зокрема, на вебсайті продавця (зокрема, в інтернет-магазині) на умовах післясплати (під час отримання товару) з використанням послуг небанківських установ, які здійснюють зарахування коштів на розрахунковий рахунок продавця, і не здійснював передоплату за нього, а доставку товару здійснила служба доставки на підставі договору про передачу такій службі товару для доставки покупцю, то дії продавця щодо отримання від небанківських установ коштів не відповідають ознакам поняття «розрахункова операція», визначеного в статті 2 Закону Про РРО.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, Позивач при реалізації товарів через мережу Інтернет (торговельні інтернет-майданчики тощо) на умовах післяплати з використанням послуг служби доставки та небанківської установи, не отримував безпосередньо від покупця готівкових коштів, платіжних карток, платіжних чеків, жетонів, а отримував кошти, перераховані як оплата за товар від небанківської установи, розрахунки з якою для Позивача були безготівковими.

Враховуючи наведене Суд не може не погодитись з позицією судів попередніх інстанцій, що Позивач не здійснював операцій, які чітко визначено в статті 2 Закону Про РРО, як розрахункові.

…

Відтак, враховуючи відсутність чіткого законодавчого віднесення операцій з зарахування коштів на розрахунковий рахунок суб`єкта господарювання за товар, поставку якого було здійснено за відсутності будь-якої попередньої оплати та на умовах післясплати з використанням послуг небанківських установ до розрахункових у Суду відсутні підстави вважати, що у Позивача виникав обов`язок щодо використання РРО при здійснення поставки товару на умовах його післясплати з отриманням оплати за нього через небанківськи установи ТОВ «Пост Фінанс»/ТОВ«НоваПей» на його розрахунковий рахунок».

Тобто Верховний Суд прямо зазначив, що законодавство не відносить до розрахункових операцій зарахування коштів на банківський рахунок продавця від небанківської фінансової установи після продажу товару на умовах післяплати.

Ще одним важливим висновком Верховного Суду стало те, що за таких обставин фактично відсутнє місце проведення розрахунків (одна з обов’язкових ознак розрахункової операції!):

«Також, як обґрунтовано зазначено судами попередніх інстанцій реалізація товару через мережу Інтернет не передбачає в собі чітко визначеного місця реалізації товару (послуги), а за місцем проведення розрахунку за товар Позивач не отримує коштів. Такі грошові кошти надходять Позивачу в безготівковій формі від фінансових установ».

Верховний Суд у вказаній Постанові також надав правову оцінку доводам контролюючого органу, визнав їх необґрунтованими та зазначив наступне:

«Також Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що отримавши замовлення в інтернет-магазині без здійснення покупцем передоплати, на стадії передачі товару службі доставки продавець не може безазперечно знати, що покупець гарантовано придбає товар та відповідно здійснить переказ коштів. Тобто, на стадії відправки товару продавцем господарська операція фактично не є завершеною і він не може контролювати ані саму подію завершення, ані момент здійснення такої операції.

…

При цьому, щоб договір купівлі-продажу відбувся, в розумінні моменту видачі розрахункового документу, необхідна сукупність вимог, а саме передача товару (або зобов`язання його передати) та приймання товару (зобов`язання прийняти) і сплата за нього грошових коштів (що є підставою для видачі розрахункового документу).

Водночас у випадку якщо на момент передачі Позивачем до служби доставки, а саме, ТОВ «Нова Пошта» товару, оплата якого буде здійснюватись виключно в момент його отримання в службі доставки (післясплата) без проведення навіть часткової передоплати, договір купівлі-продажу не може вважатися таким, що відбувся, оскільки хоча Позивач і направив покупцю товар, тобто реалізував частину обов`язків, які виникають нього у випадку укладення відповідного договору, водночас він не набув права вимагати від покупця виконання його частини обов`язків, а саме: прийняти та оплатити товар.

Так, у випадку здійснення реалізації товарів з післясплатою, через Інтернет, тобто дистанційним способом, положення чинного законодавства не покладають на особу, яка розмістила замовлення на сайті обов`язок, його отримати, як і не наділяє продавця правом вимагати від відповідної особи забрати товар та його оплатити.

Відтак, хоча положеннями, як ЦК України, так і Закону України «Про електронну комерцію» врегульовано порядок укладення договорів купівлі-продажу, у тому числі у випадку здійснення електронної комерції та реалізації товарів дистанційним способом, водночас при цьому відповідне регулювання не враховує всіх реалій сучасних умов здійснення електронної комерції та має прогалини. Так за обставин цієї справи відповідна прогалина полягає в тому, що спочатку Позивач здійснює направлення на адресу особи, яка розмістила замовлення, відповідного товару з його післясплатою, і тільки після того як відповідна особа його отримає та здійснить за нього оплату вона набуває статусу покупця та правовідносини між Позивачем та особою яка розмістила замовлення набувають ознак договору купівлі-продажу.

Так, ж Суд звертає увагу на те, що Міністерство фінансів України в листі 2 січня 2026 року №11220-02-2/93, який було складено відповідно до листа Комітету Верховної Ради України з питань фінансів, податкової та митної політики від 22 грудня 2025 року №04-32/10-2025/296356 щодо визначення дати отримання доходу платниками єдиного податку у разі продажу товарів із використанням накладеного платежу через ТОВ “Нова Пей” зазначило наступне: “Ураховуючи викладене, у разі продажу товарів платниками єдиного податку з використанням послуг ТОВ “Нова Пей”, оплата за який здійснюється при отриманні покупцем такого товару шляхом переказу коштів небанківським надавачем платіжних послуг, зокрема з використанням платіжних систем / сервісів такого надавача платіжних послуг, датою отримання доходу платника єдиного податку є дата зарахування коштів на рахунок такого платника.”

Доводи Відповідача про те, що відносини в яких оплата здійснюється вже після доставки товару експедитором підпадають під дію регулювання частини 1 статті 694 ЦК України, відповідно до якої договором купівлі-продажу може бути передбачений продаж товару в кредит з відстроченням або з розстроченням платежу Суд вважає не прийнятними.

Частиною п`ятою статті 694 ЦК України встановлено, що якщо покупець прострочив оплату товару, на прострочену суму нараховуються проценти відповідно до статті 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути оплачений, до дня його фактичної оплати.

Водночас у випадку здійснення поставки товару з післяплатою, за умови відсутності навіть часткової передоплати, у продавця не виникає права вимоги від покупця, у разі якщо він не забрав товар сплати останнім, як процентів, так і здійснення будь-якого іншого відшкодування.

Твердження Відповідача про те, що обов`язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент здачі товару перевізникові або організації зв`язку для доставки покупцеві, а тому товар вважається врученим покупцю, а отримання товару без оплати дає підстави Позивачу на стягнення боргу з покупця Суд вважає безпідставними. Так, визначальним для стягнення боргу з покупця є фактичне отримання ним товару, водночас у випадку, якщо покупець не отримав відповідний товар, то підстави для стягнення з нього вартості відповідного товару відсутні».

Крім того, Верховний Суд у вказаній Постанові також наголосив на тому, що притягнення платника податків до відповідальності за відсутності реальних негативних наслідків є неправомірним:

«В постановах від 27 листопада 2023 року у справі № 420/11790/22, від 11 вересня 2025 року у справі № 580/7450/24, від 12 серпня 2025 року у справі № 500/5316/21 Верховний Суд зазначив, що якщо звернути увагу на об`єктивну сторону складу правопорушення, а саме дії, які складають суть протиправної поведінки платника податків, то в контексті пункту 1 статті 17 Закону відповідальність настає за дії, які за своєю суттю та способом спрямовані на приховування належного обліку здійсненої розрахункової операції на повну суму з використанням реєстраторів розрахункових операцій тощо.

Як обґрунтовано зазначено судами попередніх інстанцій, відповідно до норм чинного законодавства сама суть проведення розрахункових операцій через РРО та видачі відповідних розрахункових документів (фіскальних чеків) при розрахунках із суб`єктами господарювання у готівковій формі чи за допомогою банківських карток полягає у тому, щоб суб`єкт господарювання вів прозорий та відкритий облік господарської діяльності, показував усі доходи та не приховував будь-яких доходів, які не обліковуються, внаслідок чого до державного бюджету у повному обсязі надходитимуть податки.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що в межах цих правовідносин Позивач здійснюючи свою діяльність відповідно до вимог чинного законодавства, отримував грошові кошти у безготівковій формі від ТОВ «ПОСТ ФІНАНС»/ТОВ «НоваПей», не приховуючи будь-якого доходу, а під час проведення перевірки фіскальним органом не було виявлено будь-яких порушень щодо невідповідності реального обсягу здійснених господарських операцій наявній документації щодо діяльності Позивача».

Таким чином, Верховний Суд сформував правову позицію щодо відсутності у продавця обов’язку застосовувати РРО при продажу товарів через інтернет-магазин із доставкою через службу доставки та післяплатою через небанківську фінансову установу.

5.

Вказана Постанова Верховного Суду є знаковою не лише через висновок щодо відсутності у продавця обов’язку застосовувати РРО за відповідної моделі дистанційної торгівлі, а й через сформульований Верховним Судом загальний підхід до вирішення спорів, що виникають внаслідок недосконалості законодавчого регулювання.

На додаток до зазначеного вище, Верховний Суд вказав, зокрема, що спір виник через відсутність чіткого та передбачуваного законодавчого регулювання, яке протягом багатьох років не було забезпечене державою, незважаючи на масовий характер відповідних правовідносин:

«В частині покликань Відповідача на те, що Позивачем здійснюються операції, які підпадають під поняття «тощо», яке міститься у дефініції поняття «розрахункова операція,» Суд звертає увагу на те, що в такому випадку має місце недосконалість законодавства, яка допускає можливість неоднозначного тлумачення вказаного поняття.

…

Водночас Суд звертає увагу на те, що Комітет з питань фінансів, податкової та митної політики Верховної Ради України в листі «Щодо застосування РРО/ПРРО з 1 січня 2022 року» від 30 грудня 2021 року №04-32/10-2021/409504, який був складений у зв`язку з надходженям численних звернень від фізичних осіб – підприємців, які є платниками єдиного податку, щодо проблемних питань застосування РРО/ПРРО з 1 січня 2022 року та відсутності однозначної позиції державних органів з цих питань та адресований Міністерству фінансів України, Національному банку України, Державній податковій службі України та фізичним особам – підприємцям, які є платниками єдиного податку надаючи відповідь на питання «Як проводити розрахункову операцію у разі продажу товарів з доставкою товарів через служби доставки?» зазначив наступ: ….

…

Відтак, ще в кінці 2021 року законодавчий орган був обізнаний про те, що питання проведення розрахункової операцій у разі оформлення продажу товарів через службу доставки з післяплатою є проблемним питанням для багатьох суб`єктів господарювання, яке не має чіткого законодавчого врегулювання, водночас навіть на час розгляду справи в суді касаційної інстанції дане питання належним чином на законодавчому рівні не врегульовано».

Саме тому Верховний Суд звернувся до принципу належного врядування (good governance), який є складовою принципу верховенства права та послідовно застосовується у практиці ЄСПЛ:

«Статтею 8 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Частинами першою та другою статті 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до пунктів 70 та 71 Рішення ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України» «суд підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах «Беєлер проти Італії» «Онер`їлдіз проти Туреччини» «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» та «Москаль проти Польщі»). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (рішення у справах «Лелас проти Хорватії», «Тошкуце та інші проти Румунії») і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (рішення у справах «Онер`їлдіз проти Туреччини» та «Беєлер проти Італії»).

Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (рішення у справі «Москаль проти Польщі»). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки»). Тобто, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (рішення у справі «Лелас проти Хорватії»). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися саме на державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки», у справі «Ґаші проти Хорватії», та у справі «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia).

Превентивним засобом недотримання законодавцем верховенства права є впровадження та існування в Україні принципу презумпції правомірності рішень платника податку (“in dubio pro tributario”).

Саме порушення наведеного принципу слугувало неодноразовою підставою для ухвалення Європейським судом з прав людини рішень, якими констатувалась обставина наявності в українського податкового законодавства неузгодженостей та помилкового тлумачення такого законодавства на користь держави (зокрема див. справи “Сєрков проти України” “Щокін проти України”, “Довбишев проти України”)».

Таким чином, Верховний Суд виходив із того, що коли існує відома нормативна прогалина / невизначеність, але тривалий час держава її не усуває, державні органи не вправі застосовувати фінансові санкції до осіб, які діяли в умовах такої невизначеності.

При цьому зазначений висновок Верховного Суду має значення, яке істотно виходить за межі спорів щодо застосування РРО.

Фактично Верховний Суд сформулював універсальний підхід до вирішення податкових спорів у випадках, коли (1) законодавче регулювання є неповним, суперечливим або неоднозначним, (2) така невизначеність має системний характер і зберігається протягом тривалого часу, (3) відповідне питання є поширеним у правозастосовній практиці, (4) держава, усвідомлюючи існування прогалини чи неоднозначності, не забезпечує її своєчасного нормативного врегулювання, а (5) контролюючий орган намагається компенсувати недосконалість законодавства шляхом застосування до платників податків фінансових санкцій.

За такого підходу Верховний Суд підтвердив, що принцип належного врядування є самостійним критерієм оцінки правомірності рішень контролюючих органів. Якщо держава не забезпечила достатньо чіткого нормативного регулювання, саме держава і повинна нести ризик такої невизначеності, а не платник податків, який діяв добросовісно відповідно до існуючого нормативного регулювання.

Такий підхід має фундаментальне значення, оскільки виключає можливість покладення на платників податків відповідальності за недоліки законодавчої техніки або відсутність належного нормативного врегулювання.

Крім того, Верховний Суд, спираючись на практику ЄСПЛ, підтвердив активну роль судової влади у забезпеченні принципу правової визначеності:

«Окрім того, за змістом рішень ЄСПЛ у справах “Вєренцов проти України”, “Кантоні проти Франції” відповідальність за подолання недоліків законодавства, правових колізій, прогалин, інтерпретаційних сумнівів лежить в тому числі й на судових органах, які застосовують та тлумачать закони. Роль судового рішення, покладена на суди, полягає саме в тому, щоб розвіяти такі сумніви щодо тлумачення, які залишаються, беручи до уваги зміни в повсякденній практиці».

Отже, значення цієї Постанови полягає не лише у вирішенні конкретного спору щодо застосування РРО, а й у закріпленні загального стандарту взаємовідносин між державою та платниками податків: держава не вправі карати особу за наслідки власної бездіяльності щодо належного законодавчого врегулювання суспільно важливих та поширених правовідносин.

Звертаємо Вашу увагу на те, що наведений вище коментар не є консультацією і пропонується з інформаційною метою. В конкретних ситуаціях рекомендується отримання повної фахової консультації.

З повагою,

© WTS Consulting LLC, 2026