Кому належать гроші на вашому поточному рахунку?

автори: Максим Олексіюк, Ілля Прокоп'єв

видання: «Юридична Газета», №12 (562)

21 березня, 2017 Преса

Численні банкрутства українських банків вже нікого не дивують. Ризик втратити свої кошти, що обліковуються на поточному/розрахунковому рахунку в неплатоспроможному банку, став буденним. Нав’язана суспільству низка стереотипів щодо функціонування банківської системи, які, втім, не мають формального підтвердження, складають основу грандіозного шахрайства з коштами клієнтів. Однак йому можна запобігти, позбавившись цих стереотипів.

Основну ідею цієї статті коротко можна сформулювати наступним чином: гроші клієнта, що обліковуються на поточному рахунку, ні за законом, ні за договором обслуговування банківського рахунку не є власністю банку. Банк веде реєстр поточних рахунків клієнтів у грошах так само, як і рахунків у цінних паперах. Тож неплатоспроможність банку жодним чином не впливає на право власності клієнта на гроші або цінні папери, що обліковуються на рахунках, реєстр яких веде банк.

НБУ та комерційні банки уникатимуть цієї теми, бо суттєва частина цього бізнесу побудована на розпорядженні непереданими їм коштами клієнтів. Клієнти, усвідомивши це, можуть змінити ситуацію і назавжди позбутися ризику втрати коштів на поточних рахунках внаслідок банкрутства банку. NB! Це не стосується депозитних рахунків.

Уникнути комплексу жертви нескладно шляхом відповідей на очевидні, на перший погляд, питання:

  1. Чиї гроші на поточному рахунку і чи має право банк розпоряджатися ними?
  2. Що ховають банки за термінами «користування коштами», «зберігання коштів», «рух коштів»?

Пропонуємо почати з припущення, що кошти на поточному рахунку належать клієнтові, виходячи з наступного:

  • кошти, як правило, були зараховані на рахунок внаслідок транзакції, де у платіжному дорученні отримувачем був вказаний клієнт;
  • положення поточних законів та договорів про обслуговування банківського рахунку не вказують на виникнення права власності банку на кошти клієнта, що обліковуються на поточному рахунку;
  • для зарахування коштів на свій поточний рахунок клієнт не вчиняє дій, які свідчили б про передачу грошей у власність банку.

Об’єму картині додає протиставлення поточного депозитному рахунку, який відкривається на підставі договору банківського вкладу та передбачає надання клієнтом банку позики шляхом передачі права власності на гроші.

Ще більш цікавим виглядає порівняння поточного рахунку з рахунком у цінних паперах. Важко уявити собі, щоб неплатоспроможність депозитарію призвела до втрати клієнтом належних йому акцій, адже депозитарій не може розпорядитися акціями, які йому не належать.

Перевернути наше уявлення про наші гроші догори дригом банкам допомагає наступний ряд нав’язаних стереотипів (тут ми не вдаємося до дискусії щодо теорії грошей, а торкаємось правовідносин, що виникають між банком і клієнтом, і розглядаємо гроші як об’єкт права).

Стереотип 1. Гроші клієнта «знаходяться в банку» на поточному рахунку, і банк їх «зберігає»

Безготівкові кошти не мають ніякого втілення у фізичному світі, якщо не вважати таким наше уявлення про них, яке таки має свою фізичну сутність у певному стані нейронів носіїв такого уявлення. Можна ще сказати, що будь-яка річ – суть інформація про неї. Але пропоную спростити ситуацію і вважати, що безготівкові кошти клієнта точно не знаходяться у банку. На відміну від, наприклад, зливків золота, розміщених у банківському сейфі. У договорі про обслуговування банківського рахунку ви не знайдете умов щодо схову/зберігання. Не підписує клієнт з банком і передавальних документів (актів передачі або складських квитанцій) для «розміщення» своїх безготівкових коштів на рахунку.

Тобто ведення банком поточного рахунку не означає передачі йому безготівкових грошей на зберігання. Вживання терміну «зберігання» відносно безготівкових грошей за відсутності відповідності реальним обставинам має психологічну мету. Потужне позитивне забарвлення лексеми, однокорінної до «оберігати» та «оберіг», має впевнити вас, що з вашими грошима все буде добре, а банк є вашим добродійником, який до того ж, ще й не вимагає плати за таке «зберігання». Ба, більше – сам платить відсоток (хоч і мізерний) на залишок на поточному рахунку (ст. 1070 ЦК України). Термін «зберігання» також зустрічається у ст. 1075 ЦК України, п. 7.1.2. ст. 7 ЗУ «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні».

Цей стереотип очевидно має історичне підґрунтя і пов’язаний з інерцією мислення. Так, появу першого повноцінного обмінного та розрахункового банку пов’язують з утворенням Амстердамського банку в 1609 році. Цей банк ввів єдину рахункову одиницю (банківський флорин), тим самим вирішивши проблему обліку срібних монет різної якості та номіналу. А також гарантував схоронність переданих йому цінностей і брав за це відповідну плату.

Згодом для банкірів стало очевидним, що для обслуговування поточних потреб клієнтів достатньо невеликої частки золотих та срібних запасів, створених ними. А більша частина запасів постійно знаходилася в банку. Це відкриття наштовхнуло на наступний висновок: можна розпоряджатися більшою частиною грошей, переданих на зберігання, непомітно для їх власників. І така ситуація може існувати доти, поки жадібність зберігача не доведе його до того стану, коли він не зможе задовольнити поточні вимоги клієнтів щодо повернення їх вкладів. У такому випадку перші чутки породжують паніку, клієнти вимагають від зберігача повернути все золото і срібло, а це для зберігача-авантюриста виявляється неможливим.

Насправді такі ситуації можна спостерігати не тільки у банківській сфері. Наприклад, на елеваторах траплялися випадки виявлення нестачі зерна у порівнянні з обсягом, зазначеним у складських документах. Імовірно, власники таких складів намагалися перейняти здобутки банкірів.

Враховуючи співвідношення безготівкової та готівкової маси грошей, уявлення про банк як величезний сейф з мішками грошей вже дещо застаріло. Ведення реєстру поточних рахунків не дає жодних юридичних підстав вважати, що безготівкові гроші знаходяться/зберігаються у банку (не зважаючи на розповсюджену лексику), так само, як ведення земельного кадастру не означає знаходження земельних ділянок у відділі кадастру.

Стереотип 2. Банк «користується» грошима

Вживання у юридичних документах терміну «користування» відносно безготівкових грошей також є очевидним окозамилюванням. Будь-які «корисні властивості» безготівкових грошей, які можна уявити, пов’язанні з їх оборотом, тобто розпорядженням. Порівнюючи гроші з більшістю неспоживних речей, спробуйте придумати «добування корисних властивостей» з безготівкових грошей, не пов’язаних з їх відчуженням. Це означає, що сама можливість користування безготівковими коштами в сенсі ст. 317 ЦК України є сумнівною.

Разом з тим, ст. 1066 ЦК України наділяє банк правом «використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами». Аналіз цієї норми з точки зору правового позитивізму дозволяє зробити висновок, що:

  • банк не є власником коштів клієнтів на поточних рахунках;
  • право розпоряджатися коштами залишається за клієнтом, а банк ще й зобов’язаний гарантувати його безперешкодність;
  • термін «використання» тут не наповнений юридичним змістом.

Однак саме цією нормою банки будуть обстоювати свою можливість відчужувати кошти своїх клієнтів від свого імені, попри очевидну відсутність формальних підстав для такого тлумачення норми.

Та чи є вживання «неправильного» терміну просто випадком правового невігластва, щодо якого можна сказати «ну, всі ж добре розуміють, про що йде мова»? Думаю, що ця конструкція була використана навмисно. Річ у тім, що обивателю психологічно легше пропустити повз вуха це «користування», ніж погодитись на передачу грошей у розпорядження.

Бажання шляхом юридично некоректних формулювань у законі приховати, що відбувається з вашими грошима за лаштунками банківської установи, змусити клієнтів не хвилюватися за долю їх коштів за принципом «менше знаєш – міцніше спиш». Однак це порушує принцип правової визначеності, який, як відомо, є одним з елементів верховенства права (Рішення Конституційного Суду України від 29 червня 2010 р.).

Серед послуг, які можуть надаватися банком, ст. 47 Закону «Про банки і банківську діяльність» згадує «розміщення залучених … на поточні рахунки коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик». Але закон не передбачає примусового надання банківських послуг. А договір банківського рахунку такої послуги не містить, і знайти формальних підтверджень її замовляння власниками коштів на поточних рахунках майже неможливо.

Та ж стаття вказує, що банківські послуги, серед іншого, можуть надаватися на підставі агентських договорів. Це могло б пояснити, як кошти клієнта потрапляють до банку – мовляв, для виконання доручень.

У цьому контексті варто коротко зупинитись на конфлікті інтересів. Для прикладу, в ч. 3 ст. 238 ЦК України, ч. 4 ст. 295 ГК України закріплюється недопустимість вчинення представником та комерційним агентом  правочинів у своїх інтересах. Тож банк не може, діючи від імені клієнта, передати його кошти собі. Так само, як у силу ч. 3 ст. 18 ЗУ «Про депозитарну систему України» депозитарній установі заборонено розпоряджатися цінними паперами депонента. Так-так, я знаю, що дехто не вважає гроші цінними паперами навіть в іпостасі банківських та казначейських білетів, і деякі економісти тут саркастично посміхнуться. За виключенням тих, хто знає про аналогію закону.

Стереотип 3. «Пересилання» та «рух» коштів

Цей стереотип витікає з побутового уявлення розрахунку грошима як переміщення грошей у просторі від однієї особи до іншої. Це повністю вкладається в семантику англомовного терміну «wire transfer» та російського «денежный перевод». Натомість український термін «переказ» точно відображає, що відбувається насправді: банк платника переказує, тобто переповідає банку отримувача про реєстраційну дію, внаслідок якої відбуваються списання та зарахування коштів у реєстрі рахунків.

Ще трохи цікавого про банківську автосугестію

Оскільки уся ця локша про «зберігання», «користування» і «гарантування безперешкодного розпорядження», яку банки вішають клієнтам на вуха, зрідка може викликати психологічний дискомфорт, а можливо, навіть докори сумління, банкіри, мабуть, вдаються до аутотренінгу, годинами переконуючи себе перед дзеркалом в тому, що клієнтські гроші на поточних рахунках належать їм: «Ми їм ще інколи й 0,01% річних сплачуємо за таке «користування!». Оці мізерні проценти й свідчать про залишки комплексу вини банку за неправомірне розпорядження чужими коштами.

Втім, цим комплексом страждає меншість банків. Важливою частиною банківського самонавіювання є їх бухгалтерський облік, у якому кошти клієнтів – як позичені клієнтом банку як банківський вклад, так і ті, що обліковуються на поточних рахунках і не належать банку – відображаються на одному рахунку 2600, призначеному для «обліку вкладів (депозитів) на вимогу суб’єктів господарювання, в т.ч. поточних рахунків суб’єктів господарювання» (Інструкція про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України, затверджена Постановою Правління НБУ № 280 від 17.06.2004 р.). Тобто при відкритті розрахункового рахунку банк не бачить різниці між природою цих та депозитних коштів і безпідставно вважає усі кошти, що обліковуються на поточних рахунках клієнтів, своєю власністю. А за формальною логікою він не мав би обліковувати на своєму балансі ні гроші клієнтів, ні заборгованість перед ними.

Цікаво, що банк не робить подібного під час обслуговування рахунків у цінних паперах – мабуть, руки не дійшли.

Роль державного регулятора

Знаючи усе, наведене вище, чи можете ви відмовитися від участі в цій нечесній грі, не покидаючи країну та продовжуючи тут законний бізнес? Ось тут на сцену і виходить НБУ – у ролі загонщика з двостволкою, кожне з дул якої не залишить вам вибору.

По-перше, ч. 3.3. ст. 3 ЗУ «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» вказує на те, що гривня є єдиним законним платіжним засобом в Україні. В силу ч. 1 ст. 533 ЦК України, грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти як засобу платежу на території України потребує індивідуальної ліцензії НБУ, про що зазначено у п. “г” ч. 4 ст. 5 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

По-друге, законодавством встановлені суттєві обмеження розрахунків у готівковій формі. Так, у ч. 3 ст. 1087 ЦК України закріплено, що граничні суми розрахунків готівкою встановлюються НБУ. Ці граничні суми встановлені Постановою Правління НБУ № 210 від 06.06.2013 р. Крім того, існує ще так звана касова дисципліна, котра обмежує кількість готівки у касі підприємства.

Отже, враховуючи неможливість використовувати іншу валюту або розраховуватись готівкою, підприємці в принципі не можуть уникнути здійснення розрахунків з використанням поточних рахунків українських банків.

Усе це пояснює, чому банківський бізнес, заснований на «користуванні» грошима клієнтів, є таким привабливим і чому це потребує маскування від клієнтів. Але найголовнішим висновком має бути те, що у рамках наведеного, банкрутство банку не просто не є катастрофою для власників банку (як вже давно підозрює більшість ошуканих клієнтів), а являє собою найефективніший вид банківської діяльності, що дозволяє присвоїти усі кошти клієнтів відразу. Збереження такої системи програмує постійний цикл створення і банкрутства банків до повного зубожіння клієнтів… або їх прозріння.

Не маючи на меті аналізувати тут кримінально-правовий бік цієї теми, можна все ж припустити цілковиту невинність законотворців, банків та НБУ в ситуації, що склалася. Одні бездумно скопіювали закордонний досвід побудови банківської системи, а інші безоплатно «користувалися» чужими коштами поки усі їх не «використали». Без задньої думки. Просто тому, що «так тут заведено».

Dura lex, sed lex

Створення власного банку доступне не всім. Скаржитись чиновникам марно. Їх ця проблема не обходить, бо корупційний бізнес не потребує безготівкових розрахунків в українських банках – вони використовують старий добрий паперовий долар або ще старіші й добріші золото та діаманти. Поточні правила заганяють підприємця у вузький коридор обов’язкового використання нестабільної валюти на поточних рахунках банків, які розпоряджаються його коштами без його дозволу, і яким вигідно збанкрутувати, «використавши» їх усі.

У той же час, чинне законодавство формально не допускає такого розпорядження і могло б лягти в основу позову до НБУ, який мусить забезпечити прозорий та надійний кліринг у національній валюті, емітентом якої він виступає. Закон дає підстави для припинення розпорядження коштами клієнтів на поточних рахунках з боку банків та повернення здорового глузду у відносини банків і клієнтів. Банк може розпорядитися тільки переданими йому коштами з оформлення договору банківського вкладу, а кошти на поточних рахунках йому не належать. Клієнт самостійно визначає долю належних йому коштів.

У перспективі функція реєстратора безготівкових розрахунків і прав власності на безготівкові гроші має бути відокремлена від діяльності із залучення депозитів і надання кредитів. Цим не може займатися одна особа з огляду на очевидний конфлікт інтересів.

Завантажити pdf-файл статті (109 Kb)

Перегляди 663

Прокоментувати