Судові витрати: чи можна очікувати на їх компенсацію у разі добровільного виконання відповідачем позовних вимог до завершення судового розгляду?

21 Серпня, 2017 Інформаційні листи

«Коли право суперечить справедливості, повинна панувати остання»

Ульпіан, Дигести 15.1.32

 

Не зважаючи на заяви про збільшення доходів держави та профіцит бюджету1 скорочення суми заборгованості бюджету перед платниками податків, які станом на 1 липня цього року складали 39,8 млрд грн2, особливо щодо частини переплат з податку на прибуток в розмірі 19,5 млрд грн, часто-густо йде зі значним опором контролюючих органів.

Так, попри чітко визначені Податковим кодексом строки щодо дій з повернення переплати, вчинення контролюючими органами належних дій у ці строки скоріше є виключенням.

Часто податкові органи видають висновок на повернення переплати лише після такого поштовху як звернення платника податків до суду, навіть не дочікуючись власне рішення суду.

Фактично, аби повернути переплату, яка і так мала б бути повернута на підставі лише однієї заяви і в рамках 20 днів, платнику податків доводиться витрачати гроші на оплату судового збору та послуг зовнішніх юристів або витрачати час штатних (in-house) юристів.

Однак, чи компенсуються ці витрати платнику в таких випадках?

1.

Кодексом адміністративного судочинства (далі – КАСУ), зокрема встановлено (ч. 4 ст. 121):

«4. Якщо під час попереднього провадження відповідач визнав позов, суд може прийняти постанову про задоволення адміністративного позову».

Проте, чи є фактичне виконання позовних вимог їх визнанням? І чи може суд задовольнити вже виконані позовні вимоги?

На практиці, попри фактичне виконання позову (повернення переплати), податкові органи категорично заперечують проти нього. Чи може суд у такому разі встановити визнання позову? З одного боку – є фактичні дії, які, виходячи із здорової логіки, про це свідчать, а з іншого – є формальне заперечення контролюючого органу, за яким позов не визнається.

І яке рішення слід приймати за вже виконаними позовними вимогами?

На практиці, суди вважають, що задовольнити вже виконані вимоги не можна, тому слід відмовити. Такої позиції, наприклад, в основному дотримується Окружний адміністративний суд м. Києва та Київський окружний адміністративний суд у ряді судових рішень стосовно повернення переплат3:

«Відповідач через канцелярію суду подав документи, зокрема, висновок ДПІ у Шевченківському районі ГУ ДФС у м.Києві від 12.05.2016 про повернення Товариству з додатковою відповідальністю «АГЕНТСТВО СОЮЗДРУК» надміру сплачених коштів за торгові патенти.

<…>

З матеріалів справи вбачається, що податковим органом підготовлено висновок про повернення з бюджету коштів в сумі 49 192,00 грн.

Таким чином, на час розгляду даної справи по суті відсутнє порушене право позивача, а отже, позовні вимоги задоволенню не підлягають».

2.

Однак спробуємо розібратись детальніше з «визнанням» позову як підставою для його задоволення.

Відповідно до тлумачного словника значення слова «визнавати» є таким4: «вважати дійсним, законним, стверджувати своєю згодою, позитивним ставленням право на існування кого-, чого-небудь».

Тобто про визнання може свідчити не тільки усне або письмове вираження згоди, але й певне позитивне ставлення, в тому числі у формі конклюдентних дій5. При цьому про визнання позову інколи може свідчити навіть бездіяльність. Так, до слова, у проекті Кодексу адміністративного судочинства6 у ч. 4 ст. 159 пропонується, щоб суд міг кваліфікувати як визнання позову навіть неподання суб’єктом владних повноважень відзиву без поважних причин.

Таким чином, дії щодо виконання позовних вимог є визнанням позову. Тож, виходячи зокрема, із положень ч. 4 ст. 121 КАСУ слід говорити про необхідність задоволення позовних вимог.

За ст. 159 та ст. 161 КАСУ питання задоволення позовних вимог вирішується у постанові суду. Тому суд може вказати в мотивувальній частині постанови про встановлені судом обставини щодо виконання позовних вимог, що свідчать про визнання позову та положення ч. 4 ст. 121 КАСУ (якщо дії мали місце вже поза межами попереднього провадження, то за аналогією вказаної норми), які передбачають винесення судом рішення про задоволення позовних вимог.

У свою чергу, в резолютивній частині відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 163 КАСУ суд визначає висновок про задоволення позову, висновок по суті вимог, розподілу судових витрат та інші правові наслідки ухваленого рішення. Зокрема, щодо правових наслідків задоволення вже виконаних відповідачем позовних вимог, на підставі ч. 1 ст. 257 КАСУ суд може у самому судовому рішенні визначити спосіб, строки й порядок виконання, до прикладу, вказавши, що у боржника відсутній обов’язок з виконання судового рішення у зв’язку з припиненням добровільним виконанням (схожі положення передбачені ч. 4 ст. 259 КАСУ для визнання виконавчих листів такими, що не підлягають виконанню).

3.

Питання задоволення чи відмови в позовних вимогах в таких випадках є не лише питанням «морального задоволення» визнання правоти позивача. Мова йде також про конкретні фінансові наслідки застосованого підходу.

Згідно з КАСУ:

відповідно до ч. 1 ст. 94 КАСУ:

«1. Якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб’єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб’єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа»;

та ч. 2-3 ст. 94 КАСУ:

«2. Якщо судове рішення ухвалене на користь сторони – суб’єкта владних повноважень, суд присуджує з іншої сторони всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати, пов’язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз.

3. Якщо адміністративний позов задоволено частково, судові витрати, здійснені позивачем, присуджуються йому відповідно до задоволених вимог, а відповідачу – відповідно до тієї частини вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено».

Формально у резолютивній частині судового рішення наразі, як правило, буде відмова у відповідних виконаних відповідачем позовних вимогах.

І, відповідно, відмова у відшкодуванні судових витрат.

Однак, чи правильне це?

Якщо навіть у позові відмовлено у зв’язку з виконанням вимог відповідачем до рішення суду, це судове рішення н а  к о р и с т ь кого – позивача чи відповідача? За відповіддю на це питання криється практичний зміст і можливість компенсації судових витрат.

При цьому правова позиція та позовні вимоги позивача є обґрунтованими і законними, і саме тому були, фактично, виконані ще до рішення суду.

Чи можна однозначно говорити про те, що рішення, тільки виходячи із формальної відмови у позовних вимогах в резолютивній частині, є рішенням не на користь платника податків? Нам вбачається, що така кваліфікація в такому випадку щонайменше незастосовна, а тому вирішення питання судових витрат не може здійснюватися на підставі ч. 3 ст. 94 КАСУ, виходячи лише з формального незадоволення частини позовних вимог (нагадаємо, у зв’язку з їх виконанням).

4.

У той же час, керуючись «буквою закону», суди з формальних підстав у частині відмови по фактично виконаним вимогам на практиці зараз відмовляють у присудженні судових витрат.

Тобто в результаті звернення до суду відшкодування переплати платник отримує [через «добровільне» виконання вимог контролюючим органом ще до рішення суду], але несе витрати на сплату судового збору та правову допомогу, яких би не було, якщо б контролюючий орган належним чином виконав вчасно покладені на нього законом обов’язки. Тобто, фактично, платник податків за повернення власних, належних йому за законом, коштів повинен заплатити державі, при чому змушений він це робити внаслідок неправомірних дій самої ж держави (в особі фіскального органу).

5.

Звісно, є можливість скористатися правом відмови від позову:

відповідно до ч. 1 ст. 95 КАСУ:

«У разі відмови позивача від адміністративного позову понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються, а витрати відповідача за його заявою стягуються із позивача, крім випадків, коли позивач звільнений від сплати судових витрат. Однак якщо позивач відмовився від адміністративного позову внаслідок задоволення його відповідачем після подання адміністративного позову, то суд за заявою позивача присуджує всі понесені ним у справі витрати із відповідача».

Однак це лише право, яке випливає із положень ч. 1 ст. 51 КАСУ. Отже, можливістю відмови від позову можна або скористатися або ні, тому право на повернення судових витрат не може ставитись в залежність від реалізації можливості відмови від позову.

Чи не буде така відмова формальним заохоченням порушника?

6.

До слова, за аналогічних процесуальних правил у Російській Федерації, де положення щодо відшкодування витрат судового збору та відмови від позову у зв’язку з виконанням є майже ідентичними, Пленум Верховного Суду Російської Федерації в Постанові від 21.01.2016 р. № 1 дійшов такого висновку7:

«При прекращении производства по делу ввиду отказа истца от иска в связи с добровольным удовлетворением его требований ответчиком после обращения истца в суд судебные издержки взыскиваются с ответчика (часть 1 статьи 101 ГПК РФ, часть 1 статьи 113 КАС РФ, статья 110 АПК РФ).

При этом следует иметь в виду, что отказ от иска является правом, а не обязанностью истца, поэтому возмещение судебных издержек истцу при указанных обстоятельствах не может быть поставлено в зависимость от заявления им отказа от иска. Следовательно, в случае добровольного удовлетворения исковых требований ответчиком после обращения истца в суд и принятия судебного решения по такому делу судебные издержки также подлежат взысканию с ответчика».

7.

Як загальне питання, чи справедливо і правомірно відмовляти в позові у зв’язку з фактичним виконанням позовних вимог та позбавляти позивача при цьому права на компенсацію судових витрат?

Основоположною засадою у здійсненні правозастосування та судочинства є принцип верховенства права.

Так, згідно з ч. 1 ст. 8 Конституції України:

«В Україні визнається і діє принцип верховенства права».

У рішенні Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 у справі № 1-33/2004 вказаним положенням Конституції України було надано таке тлумачення8:

«Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України (254к/96-ВР) в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права – це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об’єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України (254к/96-ВР).

Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість – одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права».

Відповідно до ч. 1 ст. 8 КАСУ:

«Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави».

У зв’язку з цим звернемось до Коментаря до Кодексу суддівської етики, затвердженого рішенням Ради суддів України від 04 лютого 2016 року № 19, в якому до ст.1 цього Кодексу наводиться наступний коментар:

«Судові рішення з огляду на верховенство права за своїм змістом повинні утверджувати справедливість і відновлювати права людини, укріплювати авторитет і довіру до суду».

До слова, такої ж думки дотримується і Венеціанська комісія з приводу ролі судів у забезпеченні справедливості, яка вказує на те, що10:

«54. Роль судівництва є істотно важливою в державі, заснованій на верховенстві права. Судівництво є гарантом справедливості — основоположної цінності у державі, керованій правом».

Таким чином, пріоритетним для суду при вирішенні справи, у тому числі і щодо питання присудження судових витрат, є верховенство права та забезпечення справедливості.

Застосування іншого підходу, аніж той, що випливає із засад верховенства права та справедливості, буде свідчити про незаконність втручання у право власності, принаймні з огляду на гарантії ст. 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Так, ст. 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожній особі право на мирне володіння своїм майном при цьому встановлюючи, що

«ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права».

Тобто втручання у право власності особи може бути виправданим лише тоді, коли воно має легітимну мету в суспільних інтересах.

У нашому ж випадку, позбавлення права на компенсацію судових витрат, очевидно не має виправданого суспільного інтересу, а отже, втручання щодо позбавлення права на компенсацію судових витрат суперечить вимогам ст.1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Сподіваємось, що платникам податків все ж не доведеться для повернення належних їм законних переплат нести додатковий тягар у вигляді судових витрат, які у випадку ситуації з поверненням переплати до винесення судового рішення, справедливо перекласти на відповідача. І будемо сподіватися на та боротися за зміну судової практики в цьому напрямку.

Звертаємо Вашу увагу на те, що наведений вище коментар не є консультацією і пропонується з інформаційною метою. В конкретних ситуаціях рекомендується отримання повної фахової консультації.

Примітки:

1Як повідомляє Interfax-Україна за посиланням.

2За інформацією, розміщеною на офіційному порталі Державної фіскальної служби України, за посиланням; для зручності файл з інформацією додається.

3Тексти судових рішень доступні у Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланнями: http://reyestr.court.gov.ua/Review/62973705http://reyestr.court.gov.ua/Review/68133497http://reyestr.court.gov.ua/Review/38528461. Додатково для прикладу Постанова Вінницького окружного адміністративного суду за посиланням

4Великий тлумачний словник сучасної української мови/Уклад. І голов. ред. В. Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2001. – 95 с.

5КОНКЛЮДЕНТНІ ДІЇ – дії особи, що виражають його волю встановити правовідносини, але не у формі усного або письмового волевиявлення, а поводженням, по якому можна зробити висновок про такий намір. Таке визначення надано за посиланням.

6Текст законопроекту доступний на сайті Верховної ради України за посиланням

7Пункт 26 Постанови Пленуму Верховного Суду РФ від 21.01.2016 р. № 1 «Про деякі питання застосування законодавства про відшкодування витрат пов’язаних з розглядом справи», за посиланням.

8Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м’якого покарання) від 02.11.2004 р. у справі № 1-33/2004 за посиланням.

9Рішення Ради Суддів України № 1 від 04.02.2016 р. про затвердження Коментаря до Кодексу суддівської етики за посиланням.

10Пункт 54 Доповіді, схваленої Європейською комісією «За демократію через право» (Венеціанська комісія) на 86-му пленарному засіданні (Венеція, 25-26 березня 2011 року) за посиланням.

З повагою,

© WTS Consulting LLC, 2017

Перегляди 219

Прокоментувати