+ Слово має бути в результатах пошуку. - Видалення слова з результатів пошуку. * Слово починається/закінчується на текст перед/після символу. ""Пошук слів у складі фрази.

 

Строки стягнення бюджетного відшкодування з ПДВ: що змінилося після рішення Великої Палати Верховного Суду?

автори: Олександр Шемяткін, Андрій Куліда

01 березня, 2023 Ексклюзив

Велика Палата Верховного Суду (далі – ВП ВС) прийняла рішення у справі № 140/1770/19 (далі – Рішення ВП ВС), в якій сформульований наступний висновок:

«104. Отже, платник ПДВ може звернутися до адміністративного суду з вимогами про визнання протиправною бездіяльності суб`єкта владних повноважень з погашення заборгованості з відшкодування ПДВ та/або пені, нарахованої на таку заборгованість, протягом шести місяців з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів».

Що змінює цей висновок?

І.

Насамперед дещо деталізуємо суть питання, яке розглядалось ВП ВС.

Верховним Судом при передачі згаданої справи на розгляд ВП ВС було встановлено відсутність належного правового регулювання строків щодо стягнення узгодженого бюджетного відшкодування (далі – БВ), а також наявність трьох різних підходів Верховного Суду з цього питання, а саме:

(1) застосування загального строку, визначеного процесуальним законодавством, а саме ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАСУ) – 6 місяців з дня, коли платник дізнався або міг дізнатися про порушення своїх прав;

(2) застосування концепції «справедливого балансу» між платниками податків та контролюючими органами, що полягає в застосуванні до стягнення узгодженого БВ строків, протягом яких контролюючий орган має право стягувати з платників податків податковий борг – строки давності за положеннями ст. 102 Податкового кодексу України (далі – ПКУ), а саме 1095 днів з дати узгодження;

(3) застосування концепції «триваючого правопорушення», яке передбачає, що у разі допущення суб’єктом владних повноважень триваючої протиправної бездіяльності датою початку відліку процесуальних строків є кожен наступний день продовження такої протиправної бездіяльності. По суті, такий підхід зводиться до того, що платник податків може звернутися до суду щодо стягнення узгодженого БВ без обмежень в процесуальних строках.

У Рішенні ВП ВС цілком проігнорована (3) концепція «триваючого правопорушення», по суті ВП ВС розглядала лише співвідношення застосування строків, визначених (1) КАСУ – 6 місяців та (2) ПКУ – 1095 днів.

Так, ВП ВС навела обґрунтування безпідставності застосування до питання стягнення узгодженого БВ строків, передбачених ст. 102 ПКУ. І вже з урахуванням такого висновку ВП ВС вказала на необхідність застосування строку позовної давності за загальним правилом – 6 місяців за ст. 122 КАСУ.

Висновки щодо не застосовності ст. 102 ПКУ обумовлені тим, що положення ст. 102 ПКУ не мають відношення до питання стягнення узгодженого БВ, а тому й не можуть розглядатися у якості виключення із загального правила за ст. 122 КАСУ.

Однак такий стан речей визнавався й Верховним Судом при формуванні позиції щодо необхідності застосування строків, передбачених ст. 102 ПКУ.

Так, Верховний Суд зазначав, що застосування строків, передбачених ст. 102 ПКУ, обумовлено необхідністю «забезпечення принципів справедливості, рівності і балансу у відносинах з державою», а також питаннями, які виникають щодо нарахування та стягнення відповідної пені.

Тобто Верховний Суд визнавав, що насамперед керувався не положеннями відповідних законів, а необхідністю дотримання певних загальних принципів. Що, по суті, є спробою Верховного Суду дати розширювальне тлумачення із застосуванням системно-структурного способу тлумачення.

Наразі ж ВП ВС застосував буквальне тлумачення, визнавши безпідставною попередню позицію Верховного Суду.

ВП ВС зазначає про необхідність застосування загальних строків позовної давності за ст. 122 КАСУ, але жодним чином не розкриває, з якого моменту особа дізналася або мала дізнатися про порушення її права на БВ. Відповідь на це питання була б неможливою без розгляду (3) концепції «триваючого правопорушення». Хоча ВП ВС згадує про таку концепцію при викладенні підстав передання означеної справи на розгляд ВП ВС та зміст оскаржуваного рішення суду апеляційної інстанції (для наочності цитата з Рішення ВП ВС):

«81. У свою чергу апеляційний суд, відхиляючи доводи контролюючого органу про пропуск позивачем строку звернення до суду, зауважив про триваючий характер порушення прав позивача та про відсутність механізму отримання зазначеного відшкодування за наслідками відображення відомостей щодо позивача в Тимчасовому реєстрі заяв про повернення суми бюджетного відшкодування».

З наведеного вбачається, що ВП ВС скасовує рішення суду апеляційної інстанції, не розглядаючи суті такого рішення.

Отже, Рішення ВП ВС не вирішує означеної Верховним Судом проблеми/суті спору, адже концепція «триваючого правопорушення» не розглянута та відступу від відповідної правової позиції Верховного Суду не здійснено.

У цьому контексті вважаємо за доречне процитувати Рішення ВП ВС:

«106. Для забезпечення узгодженості судової практики з висновком, викладеним у цій постанові, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що під час вирішення тотожних спорів слід враховувати наведені висновки щодо застосування норм права незалежно від того, чи перераховані всі постанови Верховного Суду, в яких викладено правову позицію, від якої Велика Палата Верховного Суду відступила в цій справі».

ВП ВС від позиції Верховного Суд про необхідність застосування (3) концепції «триваючого правопорушення» не відступила, а тому такий підхід Верховного Суду залишається актуальним та застосовним.

Окремо відзначимо, що ВП ВС не вирішила навіть і конкретну справу, адже суть Рішення ВП ВС – повернення відповідної справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

У цьому контексті вважаємо доречним процитувати Ухвалу Верховного Суду, якою означена справа була передана на розгляд ВП ВС:

«День, коли особа дізналася про порушення свого права - це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів. Для цілей розгляду судом термінових спорів статтею 270 КАС України визначено, що днем бездіяльності є останній день встановленого законом строку, в який мало бути вчинено дію або прийнято рішення (частина 4 статті). Застосовуючи аналогічний підхід (за відсутності іншого), слід було б визначити останній день повноважень, наданих законом кожному з переліку уповноважених державою органів, на вчинення відповідних дій у сфері його відповідальності й контролю, проте, як було зазначено вище, таких не встановлено. Отже, наявна триваюча бездіяльність органу, і кожен її наступний день є новим днем початку відліку строку ініціювання її припинення через суд».

Якщо відлік строків починається кожного наступного дня триваючого порушення з початку, то яка взагалі різниця між застосуванням процесуальних строків у (2) 1095 днів за ПКУ або у (3) шість місяців за КАСУ.

Так, якщо порушення триває, то кожен день відліку процесуального строку починається з початку, а якщо держава виконала свій обов’язок, то й звертатися до суду немає сенсу.

Відмітимо, що важливість означеного питання вказана в Окремій думці щодо Рішення ВП ВС (далі – Окрема думка ВП ВС). Так, в Окремій думці ВП ВС прямо зазначається:

«Пославшись на те, що «[д]ля звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів» (§ 90 постанови), Велика Палата однак не вказала, з якого моменту вона обчислювала цей строк у цій справі».

Отже, ВП ВС не наважилась поставити «крапку» і поставила чергову «кому».

Тобто за підсумком Рішення ВП ВС залишається дві правові позиції Верховного Суду, які можна розглядати як сумісні.

ІІ.

Вважаємо, що застосування строків за ст. 122 КАСУ (шість місяців) без врахування концепції «триваючого порушення» є недоречним і чисто з практичної точки зору. Так, в означеному випадку обов’язок держави щодо повернення узгодженого БВ виникає внаслідок рішення суду апеляційної інстанції щодо скасування податкового повідомлення-рішення (далі – ППР) про зменшення розміру БВ.

У цьому контексті варто відмітити певну специфіку податкових спорів. Так, в абсолютній більшості випадків Верховний Суд не встигає переглянути відповідну справу щодо оскарження ППР про зменшення розміру БВ протягом шести місяців з дати ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.

Водночас далеко непоодинокі випадки, коли Верховний Суд не вирішує відповідну справу остаточно та повертає її на розгляд за «новим колом» до першої інстанції, а може, і не один раз повертає, і не два.

Тобто за підходом ВП ВС платники податків будуть змушені ініціювати новий (вторинний) спір за відсутності остаточного рішення у спорі, який породжує такий вторинний спір.

Та й сама по собі необхідність доволі швидко (для податкових спорів 6 місяців доволі короткий строк) ініціювати додатковий спір є однозначно зайвим обтяженням (саме обтяженням, адже чому взагалі платник податків повинен двічі звертатися до суду з одним і тим же по суті спором щодо БВ – залишається загадкою). А якщо таких спорів два, три, чотири ….

Також є інший цікавий аспект. Якщо платник податків подає позов про стягнення БВ, то таке БВ починає знаходитись «у спорі». А як відомо, знаходження БВ «у спорі» є доволі розповсюдженою формальною підставою податківців для затягування повернення узгодженого БВ.

Отже, підхід ВП ВС однозначно заважає досягненню правової визначеності та суперечить принципу процесуальної економії.

ІІІ.

Продовжуючи тему ухилення ВП ВС від розгляду (3) концепції «триваючого правопорушення», вважаємо за доречне послатися на Постанову Верховного Суду від 26.01.2023 року у справі № 200/9654/21 (далі – Постанова ВС), яка прийнята пізніше Рішення ВП ВС (19.01.2023 року) та застосовує концепцію «триваючого правопорушення», а також містить позицію про відсутність обмежень права платника податків звертатися до суду щодо стягнення узгодженого БВ у строки, визначені ст. 122 КАСУ (цитата з Постанови ВС):

«Слід ураховувати також, що відшкодування ПДВ способом стягнення також можливе без обмеження строком, визначеним частиною другою статті 122 КАС України, якщо реалізації прав платника перешкоджали обставини, пов`язані, зокрема, з триваючим невиконанням контролюючим органом покладених на нього функцій, чи іншою неможливістю отримати суму бюджетного відшкодування попри своєчасно вжиті платником для цього заходи».

Загалом Постанова ВС є яскравим прикладом застосування концепції «триваючого правопорушення» та доволі детально описує ключові положення такої концепції (цитата з Постанови ВС):

«Попри те, як убачається з викладеного вище обґрунтування, у разі залишення без розгляду внаслідок спливу строку звернення до суду позову щодо реалізації права на бюджетне відшкодування право особи на підтверджену судом суму такого відшкодування не вичерпується, а протиправна поведінка держави не легітимізується. Власне, мова йде про заборгованість бюджету перед особою і не існує жодної норми права, за якою така поверталася б у власність держави після спливу будь-якого строку, як і не визначено відповідного порядку. Держава за жодних умов і обставин не набуває права на належні особі кошти.

Отже, обмеження права на бюджетне відшкодування будь-яким строком вже на етапі виконання обов`язку державою призведе до порушення самої запровадженої законом концепції безстрокової його реалізації (до повного погашення) і жодним чином не слугуватиме меті досягнення правової визначеності, породжуючи новий спір вже на міжнародному рівні. Строк звернення до суду існує не для того, щоб надавати можливість суб`єкту владних повноважень уникнути відповідальності. Триваюче право повинно бути захищено, а триваюче порушення - припинено, тобто протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень може бути оскаржена до суду в будь-який час за весь період, протягом якого вона триває. У протилежному випадку - суб`єкт владних повноважень отримав би легітимацію з боку держави у формі забезпечення можливості зловживання правом та безкінечне продовження протиправної поведінки з огляду на відсутність дієвого механізму спонукання до виконання обов`язку.

У справі "Лелас проти Хорватії" ЄСПЛ звернув увагу на те, що держава, чиї органи влади не дотримувалися своїх власних внутрішніх правил та процедур, не повинна отримувати вигоду від своїх правопорушень та уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки, зробленої органами державної влади, повинна нести держава, а помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавленої особи, особливо якщо при цьому немає жодного іншого приватного інтересу».

Відзначимо, що суть концепції «триваючого правопорушення» значною мірою базується на дуже простій ідеї – держава повинна дотримуватись власних законів. Якщо ж держава ігнорує свій обов’язок дотримуватись законів, то це не може слугувати підставою для звільнення держави від відповідного законодавчо визначеного обов’язку.

Загалом наведене свідчить про безпідставність наступного посилання в Рішенні ВП ВС (цитата з Рішення ВП ВС):

«94. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними».

Так, у випадку стягнення узгодженого БВ означене посилання ВП ВС є недоречним – спір нікуди не зникає, а відносини і надалі залишаються нестабільними, адже в розглядуваному випадку відповідний обов’язок держави може бути припинений лише у спосіб виконання такого обов’язку.

У цьому контексті вважаємо доречним нагадати, що за положеннями ч. 1 ст. 2 КАСУ завдання адміністративного судочинства визначаються наступним чином:

«1. Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень».

Застосування ж процесуальних строків у випадку стягнення узгодженого БВ (і) не вирішує спір та (іі) не сприяє захисту прав та інтересів юридичних осіб. Тобто прямо суперечить завданням адміністративного судочинства.

По суті, у цьому випадку держава застосовує певного роду приховану конфіскацію (однозначно заборонену ст. 41 Конституції України), яка маскується під позбавленням платника податків механізму повернення власного майна. Формально держава не відмовляється від власного обов’язку, однак позбавляє платника податків можливості примусового виконання такого обов’язку.

Нагадуємо, що все це відбувається в контексті того, що незаконність дій податкового органу щодо зменшення розміру БВ вже підтверджена рішенням суду, яке набрало законної сили.

Окремо відзначимо, що концепція «триваючого правопорушення» цілком вирішує підняте Верховним Судом питання відсутності належного правового регулювання строків щодо стягнення узгодженого БВ, адже в чому сенс передбачати такі строки, якщо держава має безумовний обов’язок з дотримання законів, зокрема, і повернення узгодженого БВ. Інакше кажучи, держава не має права ігнорувати власні закони, а тому й строки для оскарження ігнорування державою власних законів не потрібні.

ІV.

Також відзначимо вкрай влучне посилання Постави ВС (цитата наводилась вище) на те, що обмеження права платника податків на БВ не може слугувати досягненню правової визначеності та породжує спір вже на міжнародному рівні.

Підставою для цього є пряма норма ПКУ (абз. 3 п. 200.15 ст. 200), яка передбачає, що:

«У разі неузгодження контролюючим органом суми податку, заявленої до відшкодування, або її частини зобов’язання з бюджетного відшкодування податку в частині неузгодженої суми виникає з дня закінчення процедури адміністративного або судового оскарження, за результатами якої прийнято рішення на користь платника податків».

Чи не є взагалі сюром звернення платника до суду з позовом про примушення держави до виконання власного чітко визначеного обов’язку щодо повернення платнику податків майна, право на яке підтверджено рішенням суду, яке набрало законної сили?

Аналогічні по суті міркування наведені і в Окремій думці ВП ВС:

«Велика Палата визнала, що держава не встановила граничний строк вчинення дій з реалізації механізму бюджетного відшкодування (§ 66).

Жодна із редакцій ПК України та підзаконних нормативних актів не передбачала алгоритму, за яким платник податків, який домігся в судовому або адміністративному порядку офіційного підтвердження заявлених до відшкодування сум ПДВ, був би зобов`язаний вживати будь-які подальші активні дії чи заходи з метою їх фактичного отримання. Подальші дії зобов`язального характеру передбачені лише з боку держави в особі її уповноважених органів. Таким чином, усі зазначені фактори, від яких залежить ефективне поновлення прав позивача, перебувають у межах контролю держави».

Також доречно навести наступну цитату з Постанови ВС:

«Право платника податку на оскарження протиправної бездіяльності органу не можна визнавати його обов`язком, як не може вважатись законним наслідком його незастосування (нереалізації) - припинення самого існування права. Отже, незвернення до суду протягом певного часу не призводить до втрати права на відшкодування таких сум, з огляду на відсутність законодавчо встановленого строку, з настанням якого держава може вважатися вільною від виконання такого обов`язку».

Наголошуємо, що протиправна поведінка держави щодо позбавлення майна платника податків (позбавлення платника податків БВ за звинуваченнями, які визнані безпідставними судовим рішенням, яке набрало законної сили, та ігнорування обов’язку щодо повернення узгодженого БВ), а також подальша спроба конфіскації такого майна платника податків (застосування процесуальних строків щодо позову про стягнення узгодженого БВ) однозначно підриває авторитет держави.

Фактично держава порушує власні ж закони, зневажливо ставиться до власних обов’язків.

Означене є аморальним, зокрема, суперечить «золотому правилу моралі/порядності» (не чинити щодо інших так, як не хочете, щоб чинили щодо вас), та категоричному імперативу І. Канта («Дій лише за тією нормою, яку хочеш бачити універсальним імперативом – нормою для всіх людей і також для тебе…») як одному з наріжних каменів філософії права.

Держава не має морального права вимагати від платників податків дотримуватись законів, які вона сама ігнорує/порушує.

Такий підхід є принаймні несправедливим, а справедливість є невід’ємною складовою принципу верховенства права (як неодноразово зауважував зокрема Конституційний Суд України), який за Конституцією має панувати в Україні.

Окремо варто звернути увагу, що легітимація незаконної поведінки певних державних органів є «нормалізацією» такої практики. Так, якщо суд легітимізує незаконну поведінку, то відповідний суб’єкт цілком обґрунтовано вважатиме свою незаконну поведінку нормальним явищем.

До того ж починає працювати наступна логіка: якщо переступити закон на один крок – це норма, то чому б не спробувати на два, три …

V.

Актуальність питання строків давності для звернення до суду для примушення держави виконати свій обов’язок з повернення БВ є показовим прикладом неефективності існуючого механізму захисту. Особливо, коли йдеться про попереднє судове оскарження зменшення БВ. З точки зору процесуальної економії та ефективності судового захисту вимоги про скасування ППР та стягнення БВ мають розглядатися в одному процесі. Рішення суду має вирішити питання про незаконність зменшення БВ та стати інструментом отримання БВ в найкоротші строки, тобто стати підставою для отримання виконавчого листа. Казначейство в таких спорах може залучатися як третя особа на стороні відповідача без обов’язкової участі, адже воно просто виконує виконавчий лист як технічний виконавець. Рішення суду має також передбачати судовий контроль за виконанням рішення суду, щоб цей процес для держави став невідворотним та безальтернативним завершенням – виплата БВ.

У цьому контексті нагадаємо, що при формулюванні попередньої правової позиції (взагалі можливості стягнення узгодженого БВ) ВП ВС констатувала недієвість діючого на той момент механізму (зобов’язання податкового органу видати висновок для отримання БВ) та неспроможність існуючого на той момент способу захисту прав платників податків забезпечити ефективне поновлення таких прав, а тому ВП ВС визнала необхідність встановлення нового способу захисту – безпосереднє стягнення БВ.

Не варто забувати, що означений висновок ВП ВС був вимушеним для ВП ВС кроком, адже тотальне та системне ігнорування податковими органами своїх обов’язків спричинило дійсно масові звернення платників податків, що у свою чергу просто позбавило ВП ВС можливості прийняти будь-яку альтернативну позицію, окрім встановлення нового способу захисту – стягнення БВ.

Наразі ж можливо констатувати те, що скасування судом ППР щодо зменшення розміру БВ не призводить до ефективного поновлення права платників податків на отримання БВ. Звертаючись до суду про скасування ППР про зменшення БВ, платник цей процес розглядає виключно в аспекті отримання належного йому майна у вигляді БВ. Тому скасування ППР є технічним епізодом на шляху до отримання БВ, як раніше отримання висновку податкового органу про повернення БВ.

Наголосимо на тому, що якщо суд скасовує відповідне ППР, то це є однозначним свідчення того, що податковий орган зупинив процедуру БВ незаконно (підстава зупинення незаконна = сам факт зупинення процедури БВ незаконний).

З наведеного вбачається, що питання конкретної причини [рішення (ППР) чи бездіяльність податкового органу щодо повернення узгодженого БВ] не повернення платнику податків БВ є тотожнім з точки зору порушення права платника податків на отримання БВ.

Нагадаємо положення абз. 3 п. 200.15 ПКУ:

«У разі неузгодження контролюючим органом суми податку, заявленої до відшкодування, або її частини зобов’язання з бюджетного відшкодування податку в частині неузгодженої суми виникає з дня закінчення процедури адміністративного або судового оскарження, за результатами якої прийнято рішення на користь платника податків».

Наведене свідчить, що рішення щодо скасування відповідного ППР про зменшення БВ по суті своїй є визнанням безумовного обов’язку держави з повернення узгодженого БВ. У такій ситуації будь-які додаткові дії з боку держави, на кшталт вчинення податковим органом певних технічних дій (включення платника до реєстру), не мають значення з точки зору існування абсолютного обов’язку держави повернути БВ негайно. Повторне ж звернення до суду для отримання рішення суду на БВ виглядає як певний сюр і наносить значну економічну шкоду як платникам податку, так і державі у вигляді надмірного навантаження на судову систему.

Варто відзначити і наступний аспект, що податкові органи абсолютно без будь-яких наслідків не виконують рішення суду. Про дійсно масовий характер незаконної бездіяльності держави (в особі податкових органів) щодо повернення узгодженого БВ свідчить те, що питання, пов’язані з не поверненням узгодженого БВ, розглядалися ВП ВС вже двічі. Яскравим прикладом системності проблеми є й саме Рішення ВП ВС, адже означена справа стосується узгодженого БВ за 2007-2010 роки, яке, як розуміємо, й досі не повернуто платнику податків (справа повернута на новий розгляд до суду першої інстанції). Якщо вартість гривні брати з прив’язкою до курсу валют, то сума БВ стала в п’ять раз дешевше. А якщо ще порахувати і можливість отримати прибуток від цієї суми через, наприклад, відсотки по депозиту, то йдеться вже про знецінювання в шість разів. Що це як не злочин проти власної економіки? Тому судова справа про скасування ППР про зменшення БВ має закінчуватись виконавчим листом, виконувати який буде вже казначейство.

Не виключаємо, що такий підхід на першому етапі в деяких випадках буде залишатися без задоволення як передчасний. Однак переконані, що багато буде залежати від аргументації, судді та масовості звернення платників податків з подібними вимогами. Відносно недавно можливість стягнення узгодженого БВ (по суті, без участі податкових органів) вважалось чимось неможливим, однак наразі є загально вживаною практикою, яка визнана ВП ВС.

*             *             *

Сподіваємось, наш коментар допоможе вам.

Звертаємо Вашу увагу на те, що наведений вище коментар не є консультацією і пропонується з інформаційною метою. В конкретних ситуаціях рекомендується отримання повної фахової консультації.

З повагою,

© WTS Consulting LLC, 2023

Перегляди 999

МАТЕРІАЛИ ПО ТЕМІ

Строки звернення з позовом про стягнення «старого» бюджетного відшкодування з ПДВ: врахування правової позиції Верховного Суду чи «гра у кості»? 04 жовтня, 2023    308

Юлія Кривомаз виступила на онлайн-заході Комітету АПУ «Проблемні питання ПДВ» 13 лютого, 2023    1600

Справи про блокування/додаткові вимоги при реєстрації ПН з погляду природи ПДВ як непрямого податку.
Чи може покупець оскаржувати блокування реєстрації накладної?
23 грудня, 2022    315

Олександр Мінін взяв участь у круглому столі «Виклики для податкової системи України у час війни в контексті співпраці з ЄС» 09 грудня, 2022    351

Рішення Суду Справедливості ЄС щодо національної практики податкових органів не визнавати право платника податку на зменшення суми ПДВ у зв’язку з вчиненням порушення постачальником, який виставив рахунок-фактуру 14 листопада, 2022    435

Проблеми ПДВ, що найяскравіше проявилися зараз в Україні
(або чому ПДВ в Україні НЕ відповідає системі ПДВ в ЄС)
26 жовтня, 2022    535

Олександр Мінін та Юлія Кривомаз виступили на ХІ Податковому форумі АПУ 26 жовтня, 2022    1745

Верховна Рада прийняла законопроект № 4184: «податок на Google» та інші важливі зміни 09 червня, 2021    2247

Президент підписав Закон, що знижує ставку ПДВ для сільгосппродукції 23 лютого, 2021    1258

Огляд ПДВ-змін у законопроекті 4184, або не Google єдиним 22 лютого, 2021    2067

Про що свідчить статистика ПДВ? 16 жовтня, 2020    4634

Звільнення від ПДВ «заднім» числом: що робити? 02 квітня, 2020    1344

Прокоментувати