+ Слово має бути в результатах пошуку. - Видалення слова з результатів пошуку. * Слово починається/закінчується на текст перед/після символу. ""Пошук слів у складі фрази.

 

Фактичне запровадження законопроектом 1210 презумпції винуватості всупереч Конституції та міжнародним зобов’язанням України (або чому негативне ставлення до відповідних положень 1210)

11 березня, 2020 Блог

Alexander Minin

Олександр Мінін

Старший партнер КМ Партнери

«Но, делу дать хотя законный вид и толк,

Кричит:  « … ,

Ты виноват уж тем, что хочется мне кушать …»*

«Особа вважається невинуватою … доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду …» (ст. 62 Конституції України)

«Кожен … вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку …» (ч. 2 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод)

ПРОТЕ:

«112.2. Особа вважається винною …» (з Податкового кодексу України зі змінами за законопроектом 1210)

1.

Наявність вини як передумова застосування санкцій за чинного (до законопроекту 1210!) податкового законодавства

За чинного законодавства наявність доведеної вини платника податків вже є необхідною передумовою застосування санкцій, які мають каральний характер (тобто, не спрямовані на отримання компенсації завданої відповідними діями шкоди), що випливає, зокрема, з наступного:

Україна є учасником Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. За ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Тобто Конвенція підлягає застосуванню в Україні як складова частина національного законодавства.

Конвенція підлягає застосуванню з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, який розглядає питання порушення Конвенції. Як встановлено, зокрема, ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»: «Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права»; ч. 1 та ч. 2 ст. 6 «Верховенство права» Кодексу адміністративного судочинства України: «1. Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права … 2. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини». Тобто належне врахування судової практики Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) – це й питання забезпечення принципу верховенства права, який закріплений ст. 8 Конституції України.

ЄСПЛ напрацьована стала практика, за якою застосування санкцій карального та попереджувального характеру, в тому числі в податковій сфері, розглядається для цілей Конвенції як притягнення до кримінальної відповідальності. А таке за Конвенцією допускається тільки за умови доведеності, у встановленому законом порядку, вини особи, до якої застосовуються санкції. Тож доведеність (а не презюмованість!) вини платника податків таки є необхідною передумовою застосування відповідних санкцій, в тому числі з податків.

Для визначення, до яких санкцій застосовуються ці вимоги, ЄСПЛ напрацьовані так звані «критерії Енгеля», про які ми неодноразово писали (наприклад, див. інформаційні листи «Кримінальна відповідальність за Податковим кодексом», «Критерії Енгеля» в українській практиці як показник підвищення рівня судочинства» та інші на нашому КМ Порталі). В основному вони зводяться до того, що якщо санкції є відчутними і носять швидше каральний характер (не спрямовані на відшкодування завданої шкоди), то їх застосування слід вважати притягненням до кримінальної відповідальності для цілей Конвенції. І, відповідно, в такому випадку застосування таких санкцій допускається лише за дотримання вимог Конвенції щодо умов притягнення до відповідальності такого роду.

Тож доведеність у встановленому законом порядку вини платника податків вже й зараз є умовою застосування більшості санкцій, які можуть бути застосовані за податковим законодавством і при цьому є суттєвими та не носять компенсаційний характер.

2.

Як приклад забезпечення саме такого підходу, можна навести витяг з постанови суду, яка згадується в одній з попередніх публікацій (Постанова від 31.10.2016 року № 813/3187/16, яку ми згадували в публікації «Кримінальна відповідальність за Податковим кодексом»):

«Наведене … дозволяє суду вважати таке нарахування покаранням, оскільки воно було спрямовано не на компенсацію шкоди Бюджету України.

Також, наявність штрафу не виключає даної справи з-під дії статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Дані висновки суду ґрунтувались на рішенні Європейського Суду від 10.02.2015 року у справі «Остерлунд проти Фінляндії» та на запроваджених у згаданому Суді «Критеріях Енгеля».

Так, у відповідності до положень ч.1 ст. 6 згаданої Конвенції, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення».

Частиною 2 цієї ж статті кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку».

Враховуючи те, що в акті перевірки контролюючим органом не надано оцінку вини позивача, суд не може вважати спірний акт індивідуальної дії таким, який відповідає критерію обґрунтованості (п.3 ч.3 ст.2 КАС України)».

І такий підхід все частіше застосовується судами, тобто йде його закріплення на рівні судової практики. Як свіжий приклад цього, наведемо тут доречний витяг з нещодавнього рішення суду (Рішення від 21.01.2020 року № 640/11274/19) про неправомірність застосування санкцій за несвоєчасну реєстрацію податкових накладних з ПДВ, які не надаються покупцям, яке [рішення] винесене з посиланням, в тому числі, на Конвенцію і критерії Енгеля:

«Слід зазначити, що податкові штрафи, якщо вони не мають на меті матеріальної компенсації, а мають виключно каральний та стимулюючий характер, відповідають кримінальному переслідуванню у розумінні статті 6 Конвенції. Такого висновку дійшов ЄСПЛ у пп.48-49 рішення у справі «J. В. Проти Швейцарії» від 03.05.2001, у рішенні у справі «Остерлунд проти Франції» від 10.05.2015, у рішенні у справі «Компанія «Вестберґа таксі Антіеболаґ» та Вуліч проти Швеції».

На переконання суду, такі ознаки присутні і у штрафах на несвоєчасну реєстрації податкових накладних/розрахунків коригування, які не видаються покупцю (отримувачу).

Відповідно, у зв`язку з наявністю характеру притягнення до кримінальної відповідальності в розумінні Конвенції, для застосування таких штрафів обов`язковим є доведення вини платника податків, тобто усвідомлення небезпечного характеру свого діяння та розуміння його суспільно небезпечних наслідків, які відсутні у випадку з несвоєчасною реєстрацією податкових накладних/розрахунків коригування, що не видаються покупцю. Як  наслідок, відсутня  також  вина».

3.

Що таке вина?

Податковий кодекс в чинній редакції не містить визначення вини. Як розумію з наявного тексту законопроекту 1210, він теж не запроваджує власне визначення вини до Податкового кодексу.

За цих умов, тобто при застосуванні терміну «вина» в Податковому кодексі, і НЕ визначенні цього терміну власне в Податковому кодексі, «вина» в силу положень п. 5.3 ст. 5 Податкового кодексу («Інші терміни, що застосовуються у цьому Кодексі і не визначаються ним, використовуються у значенні, встановленому іншими законами») має використовуватися в значенні, встановленому іншими законами.

Відповідним профільним законом, який визначає в тому числі вину, є Кримінальний кодекс України (далі – ККУ). Таке посилання є логічним для розглядуваних питань в тому числі з огляду на кваліфікацію ЄСПЛ для цілей Конвенції зокрема податкових санкцій певного роду як кримінальної відповідальності.

Що таке «вина», визначається в Розділі V «Вина та її форми» ККУ, який для зручності тут наводиться повністю, із виділеннями дотичними до подальшого розгляду:

«Розділ V  ВИНА ТА ЇЇ ФОРМИ

Стаття 23. Вина

Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Стаття 24. Умисел і його види

1. Умисел поділяється на прямий і непрямий.

2. Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

3. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

Стаття 25. Необережність та її види

1. Необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість.

2. Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення.

4. Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити».

Тобто вина визначається як психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, яка (дія чи бездіяльність) призводила або могла призвести, і особа це свідомо припускала або повинна і могла це передбачити, до суспільно небезпечних наслідків.

Іншими словами, наявність чи можливість настання суспільно небезпечних наслідків внаслідок дій чи бездіяльності особи, і те, що особа принаймні повинна була розуміти можливість настання таких суспільно небезпечних наслідків (які відповідно мають бути визначені), є необхідними кваліфікаційними ознаками встановлення вини.

Важливість відповідності критерію наявності суттєвих суспільно небезпечних наслідків (які мають бути відповідно належно визначені і оцінені) діяння чи бездіяльності, як передумови можливості притягнення до кримінальної відповідальності, підкреслюється і у визначенні злочину в ККУ:

«Стаття 11. Поняття злочину

1. Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.

2. Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі».

4.

А що запроваджує 1210:

Формально 1210 наявність вини як умови притягнення до відповідальності за порушення податкового законодавства буцімто передбачає:

«112.1. Особа може бути притягнута до фінансової відповідальності за вчинення податкового правопорушення за умови наявності в її діянні (дії або бездіяльності) вини, крім випадків, передбачених цим Кодексом».

При цьому це положення вже передбачає винятки – «крім випадків, передбачених цим Кодексом». А Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод можливість встановлення винятків загального плану національним законодавством не передбачає: як підтверджується практикою ЄСПЛ, якщо санкції можуть бути кваліфіковані за критеріями Енгеля як притягнення до кримінальної відповідальності, наявність доведеної, у встановленому законом порядку, вини є обов’язковою умовою можливості залучення до такої відповідальності, без винятків.

Однак ще гірше навіть інше – те, як 1210 підходить до встановлення винності платника податків:

«112.2. Особа вважається винною у вчиненні правопорушення, якщо буде встановлено, що вона мала можливість для дотримання правил та норм, за порушення яких цим Кодексом передбачена відповідальність, проте не вжила достатніх заходів щодо їх дотримання …».

Тобто за «моделлю» 1210 особа вважається винною просто якщо не дотримала відповідних правил чи норм Податкового кодексу, які мала можливість дотримати, проте не вжила достатніх заходів щодо їх дотримання.

Такий підхід не відповідає визначенню вини за ККУ, зокрема тому, що ніяк не пов’язує визнання вини з наявністю чи можливістю (яка повинна принаймні усвідомлюватися платником податків) суспільно небезпечних наслідків (шкоди) діяння чи бездіяльності, за які передбачається застосування санкцій. Іншими словами, якщо законодавець встановлює будь-які вимоги, невиконання яких не призводить і навіть не може призвести до суспільно небезпечних наслідків, то якщо платник податків мав потенційно можливість виконати ці вимоги, однак не виконав, платник податків таки вважається винним (за відсутності суспільно небезпечних наслідків). І ще раз про це дещо інакше для кращого розуміння: за цього підходу платник податків вважається винним у разі просто невиконання будь-яких забаганок законодавця, якщо тільки платник податків міг їх виконати, проте не виконав.

Умовний приклад, як це може працювати: до Податкового кодексу вносять норму, що платник податків при поданні податкової звітності має говорити «Ку» і тричі ляскати себе по щоках, щоб напевне бути «у тямі» при поданні звітності. Невиконання цієї вимоги карається штрафом у мільйон за кожний такий випадок. У разі невиконання цієї вимоги платник податків буде за 1210 вважатися винним, якщо тільки не доведе, що він не міг сказати «Ку» і ляснути себе по щоках. Відповідно, санкції до такого ВИННОГО (за запроваджуваного 1210 підходу) платника податків застосовуватимуться.

Підхід 1210 міг би потенційно стати на захист тільки у випадках, коли платник податків дійсно реально просто не міг виконати певну вимогу. Наприклад, як це було при неналежному функціонуванні комп’ютерних систем через вірус «Петя». Однак і для тих випадків пропоновані зміни насправді не так потрібні, бо санкції і так не повинні були застосовуватися з огляду на існуючі обмеження, і ті ж критерії Енгеля, і відсутність вини в звичайному значенні цього терміну, як ми писали в огляді «Санкції за затримку подачі звітності/реєстрації накладних, спричинену хакерською атакою, застосуванню не підлягають».

Тому говорити про бодай якусь користь від «нововведень» 1210 з питання вини як передумови застосування санкцій до платників податків навряд чи можна. Аж до навпаки, 1210 фактично здійснює  п і д м і н у  вини (схоже на «новомову» за Орвеллом) на факт простого невиконання вимог законодавства, якщо платник податків мав потенційно змогу їх виконати.

Цією  п і д м і н о ю  1210 значно погіршує стан нормативного регулювання з цього питання для платників податків. Фактично відбувається «закріпачення» платників податків по відношенню до законодавця. Цей підхід передбачає застосування примусу у вигляді санкцій за невиконання (свідоме чи несвідоме) навіть найбезглуздіших вимог (свавілля) законодавця, хоча це невиконання і не призводило б ні до яких суспільно небезпечних наслідків.

Тож 1210 намагається зняти перешкоди для приневолення до виконання вимог про «Ку» і ляпасів по щоках через санкції, які будуть застосовуватися до платників податків, які могли сказати «Ку» і ляснути по щоках, однак не зробили цього. І не смійтеся, вже маємо подібне в Податковому кодексі, хоч воно, можливо, не таке очевидне, як «Ку».

Варто окремо згадати, що запровадження a priopri винності робиться щодо зобов’язання виконання вимог органу, який за поточними опитуваннями переважно не користується довірою громадян, тобто якому здебільшого не довіряє той самий народ, який за Конституцією (ст. 5) є єдиними джерелом влади в Україні.

1210 через визнання винності особи внаслідок простого невиконання вимог законодавця також де-факто спрямований на перешкоджання виконанню вже згаданих вимог Конвенції: адже можуть почати стверджувати, що вина доведена фактом невиконання за потенційної можливості виконання, а тому Конвенція вже не має бути перешкодою для застосування драконівських санкцій за невиконання навіть найбезглуздіших вимог.

Вбачається, що в 1210 законодавець намагався запровадити «кальку» з концепції вини в цивільному законодавстві. Так, конструкція, застосована в 1210, здається досить схожою на ст. 614 «Вина як підстава відповідальності за порушення зобов’язання» Цивільного кодексу, за якою «1. Особа, яка порушила зобов’язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності)…  Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов’язання…». Єдиною суттєвою відмінністю є те, що 1210 покладає формально обов’язок доведення [що платник податків міг] на контролюючий орган. Однак така «калька» з регулювання цивільних відносин неправомірна, адже цивільні відносини засновані на юридичній рівності і вільному волевиявленню сторін (як це зазначено, зокрема, в ч. 1 ст. 1 Цивільного кодексу України), а до податкових, бюджетних та інших відносин, заснованих на владному підпорядкуванні однієї сторони другій, таке врегулювання не застосовується, як доречно вказано в ч. 2 ст. 1 Цивільного кодексу. В податковому законодавстві платник податків не обирає, чи вступати в податкові відносини, і не погоджується добровільно прийняти узгоджену взаємно в договірному порядку відповідальність проти очікуваних вигід набуття кореспондуючих прав. Тобто в цивільних правовідносинах сторона самостійно обирає і погоджується з тим, що вважає відповідним забезпеченню зустрічного інтересу. Іншими словами, баланс, пропорційність між (і) тим, що набувається стороною, і (іі) зустрічними зобов’язаннями, можливою відповідальністю забезпечується на етапі прийняття рішення про вступ до правочину через самостійне «зважування» і прийняття власного рішення в результаті вільного волевиявлення.

У податкових відносинах це не так: законодавець, суб’єкти владних повноважень силоміць (через погрозу примусу, санкцій) нав’язують зобов’язання, на визначення яких платник податків не може впливати напряму. Тому і відповідальність за невиконання такого роду зобов’язань не може слідувати моделі, застосованій для зобов’язань, які приймаються добровільно, на підставі вільного волевиявлення. Інакше виходить як у відомій байці «Вовк і ягня», коли, виходячи виключно із власного «відомчого» інтересу, «вовк» у законі може запровадити які завгодно правила і відповідальність за їх невиконання. Однак тоді, без забезпечення необхідного балансу, це перетворюється просто на свавілля можновладців.

Тож, зокрема, це є ще однією причиною, чому вважаю запроваджену 1210 модель визначення «винності» концептуально хибною.

5.

Щодо правил та зобов’язань, які встановлюються державою для забезпечення балансу приводів притягнення до відповідальності, застосовуються інші критерії, ніж просто прив’язка до можливості виконання підвладною особою встановлених вимог.

Оскільки особа не є вільною у прийнятті чи неприйнятті встановлюваного державою зобов’язання (і не допущення таким чином усіх пов’язаних з цим зобов’язанням можливих негативних наслідків із відповідальністю включно), то проти надмірності застосовуються запобіжники загального порядку, зокрема норми і правила щодо пропорційності втручання, збалансованості між інтересами особи та суспільства. Як приклад, очевидно, що було б зовсім неправильно і непропорційно запроторювати до довічного ув’язнення чи навіть страчувати людину, скажімо, просто за перехід проїзної частини поза пішохідним переходом, якщо є розділювальна смуга або дорога має чотири і більше смуг для руху в обох напрямках, а також у місцях, де встановлено огородження (норма-заборона для пішоходів за п.п. 4.14 (г) Правил дорожнього руху України).

Ст. 125 Конституції України встановлює: «З метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди». Як це повинно робитися, визначено, зокрема, в ч. 2 ст. 2 «Завдання та основні засади адміністративного судочинства» Кодексу адміністративного судочинства України (надалі – КАСУ), яка вимагає від судів обов’язково перевіряти, зокрема, чи відповідні рішення чи дії суб’єктів владних повноважень прийняті (вчинені) «8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія)». У зв’язку з цим КАСУ (ч. 4 ст. 7) навіть уповноважує суди відмовляти в застосуванні закону, якщо він суперечить принципам, закріпленим в Конституції України.

Дотичні до розглядуваного питання принципи закріплені, зокрема, ст. 41 (щодо позбавлення власності [що, очевидно, поширюється і на випадки застосування майнової відповідальності] лише в межах, обумовлених суспільною необхідністю) та ст. 8 (принцип верховенства права) Конституції України. Як вже згадано вище, з питань забезпечення верховенства права суди України мають застосовувати, зокрема, практику ЄСПЛ як джерело права.

У свою чергу ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, щодо застосування положень якої є значна практика ЄСПЛ, встановлює:

«Стаття 1. Захист власності

Кожна фізична  або  юридична  особа  має право мирно володіти своїм майном.  Ніхто не  може  бути  позбавлений  своєї  власності інакше  як  в  інтересах  суспільства  і  на умовах,  передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним  чином  не  обмежують  право держави  вводити в дію такі закони,  які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за  користуванням  майном  відповідно  до загальних  інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».

Таким чином, ні вказане положення Конвенції, ні вищезгадані положення ст. 41 Конституції України не зводять право на вилучення власності (зокрема у вигляді штрафів й інших майнових санкцій) виключно до наявності такого зафіксованого в законі, а обумовлюють наявністю охоронюваного суспільного інтересу, на забезпечення якого ця дія має бути спрямована. При цьому відповідне втручання має бути з дотриманням справедливого балансу між несприятливими наслідками для особи, щодо якої спрямована дія, і бажаним ефектом для суспільства.

Тут уважний читач може відзначити, що такі міркування стосуються ліпше розмірності санкцій, ніж підстав для їх застосування. Так, проте для оцінки співмірності (пропорційності) санкцій потрібно розуміти конкретно розмір тієї шкоди (або в ширшому розумінні – суспільно небезпечних наслідків), через настання або можливість настання якої (яких) застосовується санкція. А шкода (або в ширшому розумінні – суспільно-небезпечні наслідки) є невід’ємною «об’єктивною складовою» класичного визначення наявності вини, як розглянуто вище. Таким чином, без встановлення конкретно завданої шкоди/або можливої шкоди не можна обґрунтовано говорити і про наявність вини (якщо вина – це психічне ставлення до шкідливих фактичних або можливих наслідків, то як можна ставитися до того, чого немає або є незначним тією мірою, що не заслуговує реальної уваги).

У зв’язку з цим наведемо ще один витяг зі згаданого вже вище рішення суду (Рішення від 21.01.2020 року № 640/11274/19):

«Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Суд зазначає, що Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ), розглядаючи податкові спори, застосовує статтю 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав і основоположних свобод, яка гарантує право на мирне та вільне володіння своїм майном та закріплює, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

В цьому контексті неправомірне стягнення податків/штрафів, позбавлення права на відшкодування податків розглядається як втручання держави у мирне та вільне володіння особи своїм майном (коштами).

У п. 49 рішення від 22.11.2007 р. у справі «Україна-Тюмень» проти України» ЄСПЛ вказав, що найважливіша вимога статті 1 Протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення першого пункту дозволяє позбавлення власності лише «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів».

У п. 55 цього рішення надано тлумачення «пропорційності втручання» в право на мирне володіння майном та зазначив, що таке втручання повинно бути здійснено з дотриманням «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та захисту основоположних прав особи.

Має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти шляхом вжиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності/

У пункті 101 рішення у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» (Заяви № 846/16 та № 1075/16) ЄСПЛ зазначив, що втручання у право власності повинно не лише переслідувати за фактами та у принципі «законну ціль» у «загальному інтересі», але також має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між вжитими заходами та метою, яку прагнули досягти будь-якими заходами, застосованими державою, у тому числі заходами, спрямованими на здійснення контролю за користуванням майном фізичною особою. Ця вимога виражена у понятті «справедливий баланс», який має бути встановлений між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи. Завдання досягти цього балансу відображено у структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції в цілому. У кожній справі, що стосується стверджуваного порушення цієї статті, Суд повинен, таким чином, встановити, чи було покладено на відповідну особу непропорційний та надмірний тягар внаслідок втручання держави (див. рішення у справі «Хуттен-Чапська проти Польщі» [ВП] (Hutten-Czapska v. Poland) [GC], заява № 35014/97, пункт 167, ЄСПЛ 2006-VIII)».

Тож запровадження і встановлення можливості (визнання «винності» як пропонує 1210) застосування штрафів БЕЗ перевірки дотримання справедливого балансу між несприятливими наслідками для особи, порівняно зі шкідливими наслідками для суспільства (для чого, в першу чергу слід встановити власне наявність такого роду наслідків і їх розмірність), НЕ відповідає вказаним ключовим положенням Конституції України та Конвенції.

Правду кажучи, мудрий законодавець мав би швидше встановити вимогу до податківців у кожному конкретному випадку визначати і обґрунтовувати наявність і конкретний розмір фактичної чи можливої шкоди (суспільно небезпечних наслідків), завданої (чи такої, що могла бути завданою) тими діями чи бездіяльністю платника податків, за які застосовуються санкції, і покласти на податківців обґрунтування того, що платник податків розумів або повинен був розуміти такі наслідки. Така модель дозволила б привести до тями і податківців, і тих, хто встановлює неспівмірні штрафи, і була б більше в ключі діалогу між владою та платниками податків, сприяння свідомому виконанню вимог, справедливість і розмірність яких доведена і розуміється.

Примітки:

*З байки І. Крилова «Вовк та ягня», наведено мовою оригіналу. Повний текст байки для зручності доступний за посиланням. Там також наводимо українську версію «Вовк та Ягня» за авторством Л. Глібова, яка теж, як і в І. Крилова, складена за мотивами відповідної байки Езопа.

Перегляди 989

Прокоментувати