Аналітика

Останнім часом почастішали спроби ухилення від передачі справ на розгляд до арбітражного суду шляхом штучного прив’язування таких спорів до тематики, що відноситься до виключної підсудності українських судів. Проте, як протидія таким спробам, намітився значний розвиток в цьому напрямку правозастосовної практики. В справах за нашою участю касаційними судами було прийнято ряд рішень, які, на наш погляд, є визначальними щодо питання підсудності міжнародним комерційним арбітражним судам договорів відчуження корпоративних прав (далі – “Договір”). Нерідко питання дійсності Договорів є предметом спору з ініціативи колишніх партнерів, попередніх власників корпоративних прав, які шляхом визнання Договору недійсним з моменту укладення намагаються повернути компанію, в яку новим власником уже внесені значні інвестиції.

При цьому, як правило, укладена сторонами арбітражна угода просто ігнорується. Позивач подає позов, чи, частіше, цілу серію позовів, одразу в український господарський суд за місцем знаходження проектної компанії, власність на яку оспорюється, посилаючись на ч. 4 ст. 16 ГПК України – нібито, має місце спір між учасниками господарського товариства, а значить територіальна підсудність спору визначається відповідно з вимогами цієї статті, за адресою проектної компанії. Інституціональна підсудність в такому випадку обґрунтовується відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК – справи, що виникають з корпоративних відносин. Українські суди приймають до провадження такі позови, а також часто розглядаються справи по суті та виносять рішення, не дивлячись на укладені сторонами арбітражні угоди. Така специфіка роботи господарських судів полегшує життя недобросовісним партнерам, оскільки, розглядаючи питання щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу корпоративних прав, суди помилково розглядають такі спори як корпоративні, що відносяться до виключної компетенції господарських судів України, на тій єдиній підставі, що оспорюваний Договір врегульовує питання передачі сторонами одна одній корпоративних прав від колишнього учасника теперішньому.

Одразу наголосимо, що така позиція суду йде в розріз з українським законодавством. Відповідно до пункту 4 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, на яку посилаються недобросовісні позивачі, та і суди в рішеннях, не можуть бути передані до третейського суду (арбітражу) “справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів”. Отже, зазначена норма чітко встановлює вичерпний перелік справ (предмет та суб’єктний склад таких справ), які не можуть бути передані на вирішення арбітражного суду:

• справи між господарським товариством та його учасником (учасником, що вибув) – сторонами договору купівлі-продажу корпоративних прав є, як правило, дві окремі юридичні особи. Якщо покупець ніколи не був учасником продавця, чи навпаки, за суб’єктним складом такий спір не підпадає під дію першого випадку, що передбачений пунктом 4 статті 12 ГПК;
• справи між учасниками господарських товариств, що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів. Спір про визнання недійсним Договору не пов’язаний із “створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності” будь-якого господарського товариства, а виконання сторонами зобов’язань щодо оплатної передачі корпоративних прав жодним чином не впливає на та не створює будь-яких юридичних наслідків щодо “створення, діяльності, управління та припинення діяльності” будь-якого господарського товариства.

Якщо в спорі підставою звернення до суду, виходячи зі змісту позовних вимог, була оцінка дійсності господарського договору, то слід врахувати, що встановлення фактів щодо належного укладення, припинення та дійсності цивільно-правового договору є типовою ознакою звичайного цивільно-правового спору. Корпоративні права, що перейшли від однієї особи до іншої в такому випадку виступають в спорі лише як окремий об’єкт права власності та об’єкт купівлі-продажу. У позові про визнання недійсним Договору позивач, як правило, не звертається до господарського суду за захистом чи примусовим виконанням будь-якою стороною корпоративних прав: управління товариством, внесення додаткових вкладів до статутного капіталу, розподілу дивідендів тощо. Отже, спір між сторонами виникає не з корпоративних відносин, а з цивільно-правових відносин за цивільно-правовими угодами (договорами), на що і потрібно наголошувати процесуально, заперечуючи правомірність розгляду спору в українському суді, а не у арбітражі відповідно до угоди сторін.

Вірність описаного тлумачення описаних відносин як корпоративних, і таких, що витікають з корпоративних прав, підтверджується судовою практикою касаційної інстанції, причому судових органів як господарського, так і загального судочинства. В Рекомендаціях від 28.12.2007 р. “Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин” (п. 1.11) Президія Вищого господарського суду України зазначає: у визначенні підвідомчості справ зі спорів, пов’язаних з обігом акцій, господарським судам необхідно розрізняти правовідносини з приводу реалізації корпоративних прав, посвідчених акціями, та правовідносини з приводу обігу таких акцій. Корпоративними є відносини, пов’язані з реалізацією корпоративних прав. Відносини, пов’язані з обігом, до корпоративних не належать. Президія ВГСУ вказує, що спори про укладення, розірвання, зміну, виконання, а також визнання недійсними договорів купівлі-продажу корпоративних прав, крім спорів, пов’язаних з порушенням переважного права на придбання, не є такими, що виникають з корпоративних відносин і залежно від суб’єктного складу сторін підлягають розгляду господарськими або загальними судами (чи, як в нашому випадку – міжнародним комерційним арбітражем). Слід зазначити, що така позиція підлягає застосуванню не лише щодо договорів з відсудження акцій, які, окрім того, що посвідчують корпоративні права, є окремим об’єктом цивільних прав – цінними паперами, а й якщо корпоративні права виражені в інших формах, виходячи з організаційно-правової форми проектної компанії – частки в товариствах з обмеженою відповідальністю, корпоративні права підприємств тощо.

У справі №18/17 про визнання недійним Договору, що розглядалася українським господарським судом, не дивлячись на одразу вірну зайняту нами позицію щодо необхідності припинення провадження, суд першої інстанції та апеляційний суд відхиляли заяви відповідачів щодо передачі спору на розгляд до арбітражного суду. Виражена в мотивувальних частинах відповідних рішень позиція судів була настільки ж проста, наскільки і невірна – оскільки мова йде про передачу корпоративних прав, спір є корпоративним. Лише ВГСУ поставив крапку в спорі, в своїй постанові від 23.08.2012 р. заявивши – у справі про визнання недійсним договору реалізації часток немає ознак корпоративного спору, при наявності заперечень з боку відповідачів про розгляд даної справи в господарському суді, суд мав припинити провадження у зв’язку з укладенням сторонами угоди про передачу спору на вирішення третейського суду.

Цікавою для нашого питання є також позиція касаційної інстанції судів загальної юрисдикції, яким доводиться відмежовувати корпоративні спори за участю фізичних осіб, підсудні господарським судам, від схожих на них спорів щодо визнання недійсними угод з відчуження корпоративних прав. Верховний Суд України, розглядаючи спір, що виник між фізичними особами з приводу укладеного договору купівлі-продажу корпоративних прав, в ухвалі від 26 грудня 2007 р. зазначив: “спір виник не між учасниками господарського товариства щодо корпоративних прав, а між фізичними особами щодо поновлення порушеного права власності… тобто спір не з корпоративних відносин…, а цивільно-правовий спір, який підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства”. Як бачимо, і суди загальної юрисдикції підтверджують – спори щодо обігу корпоративних прав не є корпоративними. Така позиція судів загальної юрисдикції особливо цікава для нашого питання, оскільки часто навіть якщо спір щодо Договору розглянутий в арбітражі, сторона намагається перешкодити визнанню такого рішення та надання дозволу на примусове виконання, заявляючи, що спір підлягав вирішенню в господарському суді, а тому арбітражне рішення визнанню не підлягає. Місцеві та апеляційні суди часто підтримують таку помилкову позицію, та лише в касаційній інстанції вдається відстояти інтереси добросовісного позивача. Так, у справі за нашою участю щодо визнання і надання дозволу на примусове виконання рішення Міжнародного арбітражного центру Федеральної палати економіки Австрії №SCH-5093 від 23.02.2010 р у справі №6-28841св11, ухвалою від 9 листопада 2011 р., ВССУ скасував рішення суду місцевого та апеляційного судів та констатував: “висновок суду першої інстанції про те, що даний спір [щодо визнання дійсним договору відчуження частки в ТОВ] є корпоративним спором, який, як і вимога про встановлення факту, не можуть бути предметом арбітражного розгляду за законодавством України, є необґрунтованим”.

Слід врахувати, що позивач, не бажаючи передавати позов до міжнародного комерційного арбітражу, може намагатись «приховати» справжню природу спору, поєднавши в одному позові кільки позовних вимог: основної, про визнання Договору недійсним та додаткових, які можуть мати підкреслено корпоративний характер, наприклад – про визнання недійним рішень загальних зборів учасників, прийнятих, начебто незаконно, без участі учасника, який вибув на підставі оспорюваного Договору. Якщо, не дивлячись на правила поєднання позовних вимог, суд все-таки прийме такий позов до провадження, то, на перший погляд, ГПК не дає відповідачеві прямих інструментів для захисту свого права на припинення провадження та розгляду спору в арбітражі. В такому випадку відповідачеві слід керуватися Постановою Пленуму ВГСУ від 24.10.2011 р. №10 “Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам”, в якій касаційний суд вказує – ГПК не передбачено можливості об’єднання в одне провадження вимог, що підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства. Тому в разі подання позову, в якому такі вимоги об’єднано, господарський суд приймає позовну заяву в частині вимог, що підлягають розглядові господарськими судами, а в іншій частині з посиланням на пункт 1 частини першої статті 62 ГПК – відмовляє у прийнятті позовної заяви. Якщо у розгляді справи буде встановлено, що провадження у відповідній частині порушено помилково, господарський суд повинен припинити провадження у справі в цій частині згідно з пунктом 1 частини першої статті 80 ГПК. Виразним прикладом з нашої практики може бути випадок, коли, незважаючи на розгляд справи по суті місцевим та апеляційним господарськими судами, провадження у справі було зупинене Вищим господарським судом України в частині, з огляду на те, що позивач поєднав в одному позові вимоги, пов’язані з визнанням недійсним Договору, що підлягали розгляду в арбітражі, та інші вимогу, що мали корпоративний характер, та в задоволенні яких було відмовлено.

Підсумовуючи можна констатувати, що спори між колишніми учасниками господарського товариства та покупцями корпоративних прав цього товариства з приводу дійсності відповідного Договору, не відносяться до виключної компетенції господарських судів. Такі спори можна, та, за можливості, необхідно, підпорядковувати міжнародним комерційним арбітражам, які, скажімо відверто, часто займають більш об’єктивну та врівноважену позицію. При цьому необхідно звернути особливу увагу, що відповідач, який вважає, що спір повинен розглядатися в міжнародному комерційному арбітражі, повинен до початку розгляду справи по суті, як того вимагає ч. 1 ст. 8 ЗУ “Про міжнародний комерційний арбітраж”, звернулись з відповідними клопотаннями про припинення провадження та передачу спору на розгляд до міжнародного комерційного арбітражу. В разі подання такого клопотання після подання першої заяви по суті спору (відзиву на позов чи письмових пояснень), суд може його обґрунтовано відхилити та винести рішення, успішно оскаржити яке можна буде лише по суті. Навіть перебуваючи в цілковитій впевненості, що подана позовна заява повинна бути відхилена господарським судом, оскільки спір повинен вирішуватись в арбітражі, необхідно бути готовим до того, що суддя господарського суду відхилить заявлене клопотання, часто – не оформлюючи таку відмову у вигляді окремої ухвали. Звісно, не варто обмежувати себе в процесуальних засобах захисту, тому після подання відповідного клопотання про припинення провадження у справі слід бути готовим подати відзив, додаткові пояснення та письмові докази, особливо з огляду на те, що реалізація таких процесуальних прав в подальших судових ланках може бути утрудненою.

Прокоментувати