Аналітика

01 липня Верховною Радою України в першому читанні було прийнято проект Закону № 5600 «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень» (далі – Законопроект № 5600).

У цьому огляді ми зупинимось на ініціативі щодо запровадження податкової застави стосовно неузгоджених грошових зобов’язань.

Законопроектом № 5600 п. 56.15 ст. 56 ПКУ пропонується викласти у такій редакції:

«56.15. Скарга, подана з дотриманням порядку, строків та умов, визначених цією статтею, щодо визнання протиправним та/або скасування податкового повідомлення-рішення контролюючого органу зупиняє виконання платником податків неузгоджених грошових зобов’язань, визначених у такому податковому повідомленні-рішенні, та стягнення контролюючими органами таких грошових зобов’язань, на строк від дня подання такої скарги до контролюючого органу або звернення з позовом до суду і до дня закінчення процедури оскарження в адміністративному або судовому порядку, але передбачає поширення права податкової застави у порядку, передбаченому цим Кодексом, на такі неузгоджені грошові зобов’язання.

Для цілей цього підпункту податкова застава по неузгоджених грошових зобов’язаннях не застосовується до грошових зобов’язань за податковими повідомленнями-рішеннями (їх частинами), якими встановлено завищення заявленої та не відшкодованої на момент перевірки суми бюджетного відшкодування податку на додану вартість, податковими повідомленнями-рішеннями, якими відмовлено у наданні бюджетного відшкодування, зменшено від’ємне значення суми податку на додану вартість, зменшено від’ємне значення об’єкта оподаткування податком на прибуток».

Також пропонується внести відповідні зміни до п. 89.1 ст. 89 ПКУ:

«89.1. Право податкової застави виникає:

…

89.1.4. у випадку, визначеному в пункті 56.15 статті 56 цього Кодексу, – з дня подання скарги до контролюючого органу вищого рівня та/або звернення платника податків до суду з позовом щодо визнання недійсним рішення контролюючого органу про нарахування суми грошового зобов’язання».

Тож в разі адміністративного та/або судового оскарження протягом всього часу такого оскарження майно платника податків у сумі оскаржуваних грошових зобов’язань (за винятком невідшкодованих сум бюджетного відшкодування та від’ємного значення ПДВ та податку на прибуток) перебуватиме в податковій заставі.

2.

Насамперед для наочності проблематики цього питання на практичному рівні поглянемо на дані щодо судових спорів з платниками податків про скасування податкових повідомлень-рішень.

Так, за даними ДПС протягом перших п’яти місяців 2021 року у судах перебувало 23 500 справ на суму 170,3 млрд грн. Тобто потенційно це суми, на які платникам податків необхідно забезпечити власні активи у податкову заставу. При цьому тривалість перебування податкових повідомлень-рішень у суді (а відповідно і активів у податковій заставі), як свідчить практика, може становити близько 2-5 років. І весь цей час активи, які знаходитимуться у податковій заставі, фактично будуть «заблоковані». Чи вистачить активів платникам податків, щоб забезпечити оскарження і відстояти незаконність донарахувань у судах, і як компенсуватимуться збитки платників податків у зв’язку із безпідставними обмеженнями у розпорядженні власним майном?

Для розуміння, за даними судової статистики за 2020 рік, на розгляді у судах було 23 120 справ, надійшло 14 178 справ, розглянуто 12 512 справ. Із 12 512 справ 10 098 справ розглянуті на користь платників податків. Тобто 80,7 % справ розглянуті на користь платника. Відповідно, у 4 із 5 випадків здійснюються безпідставні незаконні донарахування, які платникам необхідно буде декілька років забезпечувати майном у податковій заставі, попри явну безпідставність і недоцільність такої застави.

Відповідно, фактично законодавчі пропозиції націлені на 20 % випадків. Такі намагання дещо нагадують стрільбу із гармати по горобцях. Таким чином, бачимо бажання не стільки забезпечити наповнення бюджету у тих 20 % випадків, скільки зменшити обсяг судового оскарження в цілому, зокрема по донарахуваннях, які очевидно безпідставні та неправомірні. Тож мета – забезпечити додаткові надходження до Державного бюджету чи швидше відновити практики «неофіційних» коригувань результатів податкових перевірок із забезпеченням надходжень дещо іншого характеру?

3.

До того ж такі намагання не тільки не досягнуть практичної цілі, але й будуть прямо суперечити положенням Конституції України та міжнародним зобов’язанням України.

Накладення обтяжень на майно щодо неузгоджених зобов’язань, тобто таких, дійсність яких не підтверджена у встановленому законом порядку, свідчитиме про порушення принципів співмірності та пропорційності, які є складовими верховенства права (ст. 8 Конституції України), а також порушення норм Конституції України щодо забезпеченості права власності (ст. 41), зокрема права на розпорядження майном, обмеження якого допускається лише із збереженням балансу інтересів суспільства та приватних інтересів.

Свого часу Конституційний Суд України у Рішенні від 24 березня 2005 року у справі № 1-9/2005 (справа про податкову заставу) щодо інших попередніх спроб надмірно розширити законодавчо застосування податкової застави, встановив, зокрема:

«<…> 4. Конституційний Суд України, вирішуючи порушені в конституційному поданні питання, виходить з такого.

4.1. Конституція України передбачає право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю <…> (статті 41, 42).

<…>Положення Конституції України щодо власності кореспондуються зі статтею 1 Протоколу N 1 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод, згідно з якою кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права, що жодним чином не обмежує право держави вводити в дію такі закони, які є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

<…>

Виконання конституційного обов’язку, передбаченого статтею 67 Конституції України, реалізується сплатою кожним податків і зборів. <…> При унормуванні цих суспільних відносин держава має право визначати механізми, які забезпечують платником належну сплату податків і зборів. <…>

4.2. <…>

Положення <…> передбачає, що підставою виникнення права податкової застави є неподання або несвоєчасне подання платником податків податкової декларації. Тим самим законодавець фактично прирівнює неподання або несвоєчасне подання податкової декларації до факту несплати податкового зобов’язання. Але зазначена підстава ще не свідчить про існування податкового зобов’язання у платника податків, а тим більше про виникнення податкового боргу.

Встановлюючи таку підставу для запровадження податкової застави, законодавець не врахував наявність чи відсутність існування податкового зобов’язання, а також наслідки, які можуть настати для платника податків у разі неподання або несвоєчасного подання податкової декларації і неправомірно обмежити право останнього розпоряджатися своєю власністю, що порушує частину першу статті 41 Конституції України. Це дає можливість Конституційному Суду України визнати таким, що не відповідає Основному Закону України, положення <…>».

Обставини, на які звернув увагу Конституційний Суд України у Рішенні від 24 березня 2005 року у справі № 1-9/2005, залишаються актуальними і стосовно запропонованих наразі змін щодо розширення підстав для застосування податкової застави.

Тобто пропозиції у Законопроекті № 5600 щодо накладення обтяжень на майно щодо неузгоджених зобов’язань, дійсність яких не підтверджена у встановленому законом порядку, суперечитимуть положенням ч. 1 ст. 41 Конституції України:

«Стаття 41. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності».

Водночас такі пропозиції порушуватимуть ч. 1 ст. 42 Конституції України щодо права на підприємницьку діяльність.

До речі, відповідні положення Законопроекту № 5600 потенційно є такими, що порушують не тільки Конституцію, але і взяті на себе Україною міжнародні зобов’язання, зокрема у зв’язку із участю України у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до ст. 1 Протоколу № 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, установлено:

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом та загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».

Право мирного володіння майном, зокрема, включає власне право розпорядження таким майном, щодо якого і пропонується суттєве обмеження у формі застави на досить значний проміжок часу.

У п.п. 39, 40 Рішення від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» (Заява № 4909/04)  Європейський суд з прав людини вказав:

«39. Будь-яке втручання органу влади у захищене право не суперечитиме загальній нормі, викладеній у першому реченні частини першої статті 1, лише якщо забезпечено “справедливий баланс” між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Питання стосовно того, чи було забезпечено такий справедливий баланс, стає актуальним лише після того, як встановлено, що відповідне втручання задовольнило вимогу законності і не було свавільним (див. рішення у справі “Беєлер проти Італії” (Beyeler v. Italy) [GC], N  33202/96, п. 107, ECHR 2000-I).

40. Вимога законності, яка випливає з Конвенції ( 995_004 ), означає вимогу дотримання відповідних положень національного закону і принципу верховенства права (див. рішення у справі “Ентрік проти Франції” (Hentrich v. France) від 22 вересня 1994 року, серія A, N 296-A, сс. 19-20, п. 42)».

Тобто при втручанні має забезпечуватись дотримання справедливого балансу. У розглядуваних пропозиціях, що полягають у фактичному позбавленні права розпорядження майном на суми донарахувань, правомірність і необхідність сплати яких навіть не підтверджена у встановленому законом порядку, такого справедливого балансу, очевидно, не вбачається.

Таким чином, поточні пропозиції Законопроекту № 5600 щодо запровадження податкової застави щодо неузгоджених грошових зобов’язань не узгоджуються із принципами пропорційності, тобто балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів осіб і цілями, на досягнення яких спрямовані зміни, а також за результатами аналізу, чи можуть бути досягнуті соціально виважені цілі у менш обтяжливий спосіб.

Відповідно, у зв’язку із цим потенційно такі пропозиції не відповідатимуть гарантіям, закріпленим у ст. 1 Протоколу № 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також суперечитимуть Конституції України щодо гарантій права на розпорядження майном (ч. 1 ст. 41 Конституції України) та права на підприємницьку діяльність (ч. 1 ст. 42 Конституції України).

Зважаючи на вищевикладене, сподіваємось, що пропозиції Законопроекту № 5600 стосовно запровадження податкової застави щодо неузгоджених грошових зобов’язань будуть все ж відхилені із врахуванням очевидних очікуваних порушень базових гарантій за Конституцією України, зокрема і виходячи з минулих оцінок Конституційним Судом України, наданих щодо інших попередніх спроб надмірно розширити законодавчо застосування податкової застави.

Звертаємо Вашу увагу на те, що наведений вище коментар не є консультацією і пропонується з інформаційною метою. В конкретних ситуаціях рекомендується отримання повної фахової консультації.

З повагою,

© WTS Consulting LLC, 2021

Прокоментувати