+ Слово має бути в результатах пошуку. - Видалення слова з результатів пошуку. * Слово починається/закінчується на текст перед/після символу. ""Пошук слів у складі фрази.

 

Різні позиції Верховного Cуду щодо наслідків ст. 205 КК відносно контрагента – хто правий?

15 березня, 2018 Інформаційні листи

(і щодо чого позиція Верховного Суду обов’язкова/необов’язкова?)

Замість епіграфа: історія з циклу про ходжу Насреддіна

Одного разу до ходжі Насреддіна прийшов порадитися про один спір його приятель. Він розповів йому все, а в кінці запитав: «Ну як? Скажи, ходже, хіба я не правий?». Не довго думаючи, Насреддін зауважив: «Ти маєш рацію, і ти, звичайно, правий». Наступного дня, нічого незнаючий другий сперечальник також прийшов до ходже. І він, як і напередодні його противник, бажаючи зрозуміти, чим все ж скінчиться тяжба, розповів йому справу: зрозуміло, упереджено, ще й у вигідному для себе світлі. «Ну, ходже, що ти скажеш? Хіба я не правий тут?» − закінчивши свою розповідь, запитав він у господаря. Ходжа і йому відповів: «Звичайно, ти правий, нема чого й думати».

Так вийшло, що розмову ходжі з обома сперечальниками чула його дружина. «Ефенді, − намірилася вона присоромити чоловіка, − вчора був у тебе сусід Коркуд, він пояснив тобі свою справу і ти йому сказав, що він має рацію. Потім прийшов його противник Санджар і йому ти сказав, що він правий. Як же так? Ти каді, а я, виходить, ось уже скільки років дружина каді. Та хіба можуть мати рацію одночасно і позивач, і відповідач?».

На що мудрець спокійно відповів: «І ти, дружино, теж права».

Верховний Суд/Верховний Суд України показує «коливання» з позиції щодо наслідків ст. 205 КК України відносно контрагента.

Найсвіжіше з аналізованого: 27 лютого 2018 року Верховний Суд у справах № К/9901/4639/17 (у суді першої та апеляційної інстанцій № 802/1853/16-а)1 та № К/9901/3360/17 (у суді першої та апеляційної інстанцій № 813/1766/17)2 виклав таку позицію щодо оцінки вироків у кримінальному провадженні як доказів нереальності операцій:

«Колегія суддів зазначає, що сам факт наявності вироків, ухвалених на підставі угод у кримінальному провадженні, не дає підстав для автоматичного висновку про нереальність господарських операцій, внаслідок чого є нагальна необхідність перевіряти доведеність кожного податкового правопорушення і здійснювати комплексне дослідження усіх складових господарських операцій, з врахуванням обставин, встановлених у вироках, які набрали законної сили».

Тобто наявність вироків відносно контрагента ще не «автомат», який автоматично «ставить хрест» на визнанні операцій з таким контрагентом, зокрема для цілей оподаткування. Потрібно перевіряти додатково доведеність наявності порушення і здійснювати комплексне дослідження усіх складових господарських операцій.

Така позиція вбачається цілком логічною.

Однак поряд із задоволенням від такого підходу виникає питання, чи слід вважати це зміною позиції Верховного Суду, і якщо так, то чи відбувається це у порядку, передбаченому оновленим КАСУ?

Чи це якась особлива позиція, пов’язана з тим, що вона сформована щодо вироків у кримінальному провадженні щодо «фіктивності» підприємств п о к у п ц і в .

Водночас раніше як оновлений Верховний Суд, так і «старий» Верховний Суд викладали у своїх рішеннях іншу позицію, зазначаючи, що наявність вироку означає автоматичну нереальність усіх господарських операцій з огляду на те, що

«[…] статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю. Господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку».

Інформація щодо такої позиції викладена в наших оглядах «Перші результати роботи нового Верховного Суду: чи виправдались очікування платників податків?» та «Огляд практики Верховного Суду з актуальних (проблемних) питань, пов’язаних з оподаткуванням за 2018 рік».

А раніше позиція Верховного Суду України була ще інакшою.

З огляду на це спробуємо розібратись із тим, як оцінювати такі позиції та чого очікувати бізнесу, і яка позиція Верховного Суду/Верховного Суду України з цього питання має вважатися зобов’язальною для інших?

1.

Чи відміняє більш пізня позиція Верховного Суду попередню позицію?

З першого погляду, відповідь здається очевидною. Якщо суперечать один одному акти одного і того ж органу, які видані в різний час, то застосовується останній за принципом «lex posterior derogat lex priori»3, що був запропонований ще римськими юристами4.

Однак у романо-германській правовій системі такий принцип застосовується при конфліктах нормативно-правових актів, які виступають джерелами норм права.

Вбачається, що застосувати такий принцип до судових рішень у реаліях романо-германської правової системи, де судові рішення не створюють норм права та відповідно не є джерелом права (на відміну від англосаксонської системи права), скоріше, неможливо.

Тож однозначно говорити про те, що автоматично превалює позиція, висловлена у судовому рішенні, яке прийняте пізніше, імовірніше, неможливо.

Відповідно, необхідний певний вияв волі суду, що б виражав зміну позиції. Виходячи із західної практики, такий вияв волі полягає у посиланні суду на попередню позицію із зазначенням, чому така позиція не застосовується або у зв’язку з чим змінюється.

Така позиція, до слова, підтримується і Європейським судом з прав людини у рішенні в справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05) від 07 липня 2011 року5:

«39. Суд визнає, що, дійсно, можуть існувати переконливі причини для перегляду тлумачення законодавства, яким слід керуватись. Сам Суд, застосовуючи динамічний та еволюційний підходи в тлумаченні Конвенції, у разі необхідності може відходити від своїх попередніх тлумачень, тим самим забезпечуючи ефективність та актуальність Конвенції (див. рішення у справах «Вілхо Ескелайнен та інші проти Фінляндії» (Vilho Eskelinen and Others v. Finland), [ВП], заява № 63235/00, п. 56, ECHR 2007 IV та «Скоппола проти Італії» (Scoppola v. Italy № 2) [ВП], заява № 10249/03, п. 104, ECHR 2009 …).

40. Проте Суд не вбачає жодного виправдання для зміни юридичного тлумачення, з якою зіткнувся заявник. Насправді, Верховний Суд України не навів жодних аргументів, щоб пояснити відповідну зміну тлумачення. Така відсутність прозорості мала обов’язково вплинути на довіру суспільства та віру в закон. З огляду на обставини цієї справи Суд вважає, що спосіб, у який національні суди тлумачили відповідні положення законодавства, негативно вплинув на їхню передбачуваність».

Водночас у рішеннях Верховного Суду від 27 лютого, як вбачається з їх тексту, що опублікований у Єдиному державному реєстрі судових рішень6, не наведено посилань на попередні позиції, причини незгоди та зміни таких позицій. Тобто явно вираженої волі на свідому зміну та відхід від попередньої позиції стосовно наслідків ст. 205 КК України відносно контрагента, на жаль, не вбачається принаймні прямо.

2.

Як бути з обов’язковістю позицій при їх неоднозначності?

Кодекс адміністративного судочинства передбачає формальну обов’язковість висновку в рішенні, що раніше прийнято Верховним Судом, і необхідність застосування спеціальної процедури відходу від такого висновку в порядку, що передбачений ст. 346 та ст. 347 Кодексу адміністративного судочинства України.

Однак, власне, щодо чого закріплена така обов’язковість?

Вона буквально закріплена стосовно висновку щодо застосування норми права, як це прямо зазначено в ч. 1 ст. 346 Кодексу адміністративного судочинства України:

«Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, передає справу на розгляд палати, до якої входить така колегія, якщо ця колегія вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з цієї самої палати або у складі такої палати».

Тобто обов’язковим є висновок щодо застосування конкретної норми права у подібних правовідносинах.

А як пам’ятаємо ще з університету, норма права — це загальнообов’язкове, формально визначене, встановлене або санкціоноване правило поведінки, яке впливає на суспільні відносини з метою їх впорядкування7. І встановлюється таке правило поведінки, у випадку із романо-германською системою права, як правило, нормативно-правовим актом.

У дуже-дуже спрощеному вигляді, це конкретні норми конкретних законів, які встановлюють відповідне правило поведінки. Нормотворчість (законотворчість) у нас за Конституцією судовій гілці влади не надається. Тобто у судової гілки влади в реаліях нашої правої системи повноважень встановлювати норми права немає.

Як приклад висновку про застосування норми права можна послатися на викладений у Постанові Верховного Суду України від 13 січня 2009 року у справі № 21-1578во088 висновок, оскільки, як бачимо, він наданий щодо конкретної норми конкретної статті закону:

«Суди не спростували доводи позивача про те, що на час здійснення господарських операцій (за якими податкова інспекція не визнала обґрунтованим віднесення позивачем до податкового кредиту сум ПДВ) продавці були включені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців, а також мали свідоцтво про реєстрацію платника ПДВ. За таких обставин покупець не може нести відповідальність ні за несплату податків продавцями, ні за можливу недостовірність відомостей про них, наведених у зазначеному реєстрі, за умови необізнаності щодо неї.

Статтею 18 Закону України від 15 травня 2003 року № 755-IV “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” установлено таке. Якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то вони вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін. Якщо відомості, які підлягають внесенню до цього реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні, за винятком випадків, коли вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними».

Водночас загальна позиція, артикульована з кінця 2015 року Верховним Судом України (найвідоміше із відповідних рішень, мабуть, від 01 грудня 2015 року у справі № 826/15034/149), сформульована таким чином:

«[…] статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю. Господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку».

Однак це твердження навряд чи можна назвати висновком про застосування НОРМИ ПРАВА:

По-перше, у висновку немає застосування норми права, як вже розглядали в оглядовому листі «Чому прикро читати рішення оновленого Верховного Суду щодо наслідків ст. 205 КК стосовно постачальника?», де Верховний Суд не наводить посилання на жодну конкретну норму закону.

По-друге, такий висновок і не спирається на закон. Так, поняття «фіктивне підприємство» відсутнє в законодавстві. Положення ст. 205 КК України говорять про «фіктивне підприємництво», але таке вичерпується вже на етапі створення/придбання «фіктивного» підприємства, і не охоплюється подальшими господарськими відносинами такого суб’єкта господарювання з контрагентами. Також є положення ст. 55-1 «Фіктивна діяльність суб’єкта господарювання» Господарського кодексу, яке наявність перелічених ознак фіктивності визначає як підставу для звернення до суду про припинення юридичної особи або припинення діяльності фізичною особою-підприємцем, у тому числі визнання реєстраційних документів недійсними. Однак це все, в законах відсутнє щось про автоматичну «фіктивність» всіх операцій з таким підприємством.

Тому навряд чи можна говорити про наявність у цьому випадку висновку щодо застосування норми права.

Якщо говорити в термінах наявності тут норми права, то тоді, скоріше, тут суд намагається власноруч, фактично, створити таку неіснуючу норму права, тим самим виходячи за рамки повноважень судової гілки влади, та порушує ч. 2 ст. 19 Конституції України.

Однак насправді наведене за своїм статусом є, імовірніше, правовою оцінкою, наданою Верховним Судом у зазначених справах.

А за ч. 7 ст. 78 Кодексу адміністративного судочинства:

«Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов’язковою для суду».

Тож не все сказане Верховним Судом слід вважати обов’язковим. Обов’язковість поширюється виключно на висновки щодо застосування конкретних НОРМ ПРАВА у подібних правовідносинах.

Відповідно, до того як посилатися, перевіряйте, чи йде мова про висновок, власне, про застосування конкретної норми права, і чи подібні правовідносини.

І замість висновку: виходячи з викладеного, більш обґрунтованим вбачається застосування як обов’язкових ранніх (до 2015 року) рішень Верховного Суду України з викладеними там висновками щодо застосування конкретних норм права, зокрема положень Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців».

Звертаємо Вашу увагу на те, що наведений вище коментар не є консультацією і пропонується з інформаційною метою. В конкретних ситуаціях рекомендується отримання повної фахової консультації.

Примітки:

1Постанова Верховного Суду знаходиться у публічному доступі в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням.

2Постанова Верховного Суду знаходиться у публічному доступі в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням.

3Лат. «пізнішим законом відміняється більш ранній».

4ТЕОРИЯ ГОСУДАРСТВА И ПРАВА: УЧЕБНИК, Н.И. Матузов, А.В. Малько, (Юристъ, 2004).

5Рішення Європейського суду з прав людини «CASE OF SERKOV v. UKRAINE» доступне за посиланням.

6Повний текст опублікований у Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланнями: http://reyestr.court.gov.ua/Review/72486810 та http://reyestr.court.gov.ua/Review/72486685.

7М. С. Кельман, О. Г. Мурашин. Загальна теорія держави і права: Підручник. — К.: Кондор, 2006. — 477 с.

8Постанова Верховного Суду України наявна у публічному доступі в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням. 

9Постанова Верховного Суду України наявна у публічному доступі в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням.

З повагою,

© WTS Consulting LLC, 2018

Перегляди 1691

МАТЕРІАЛИ ПО ТЕМІ

Звернення Касаційного адміністративного суду до Великої Палати: актуальні питання та результати 26 вересня, 2018    298

Рішення Верховного Суду у податкових спорах щодо наслідків ст. 205 КК відносно контрагента (перші 8 місяців) 21 серпня, 2018    346

Коли є ст. 205 КК відносно контрагента: чи сформована практика ВС? 21 серпня, 2018    2575

Кримінальні провадження за ухилення від сплати податків: статистика та вироки за І півріччя 2018 року 17 серпня, 2018    503

Верховний Суд: право на оскарження ухвал про призначення податкових перевірок в рамках кримінального провадження підтверджено! 20 липня, 2018    3848

Вироки у кримінальних провадженнях за ст. 212 КК України за перший квартал 2018 року 02 липня, 2018    336

Кримінальні провадження щодо ухилення від сплати податків у першому кварталі 2018 року: як почався для платників 2018 рік? 02 липня, 2018    435

«П’яте колесо у возі», або навіщо ст. 205 КК на практиці? 27 червня, 2018    465

Кримінальні провадження щодо ухилення від сплати податків: підсумки за 2017 рік 17 квітня, 2018    753

Вироки у кримінальних провадженнях за ст. 212 КК України за 2017 рік 17 квітня, 2018    266

Протокол допиту та податкова інформація не є доказом «фіктивності» 13 квітня, 2018    1585

Постанова Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду від 27 лютого 2018 року 13 квітня, 2018    589

Прокоментувати