+ Слово має бути в результатах пошуку. - Видалення слова з результатів пошуку. * Слово починається/закінчується на текст перед/після символу. ""Пошук слів у складі фрази.

 

Штрафи за несвоєчасну реєстрацію податкових накладних, що не видаються покупцям: show must go on?

17 грудня, 2020 Інформаційні листи

У наших попередніх матеріалах на тему штрафів за несвоєчасну реєстрацію податкових накладних, які не видаються покупцю («Штрафи за несвоєчасну реєстрацію податкових накладних, які не видаються покупцям: справа набуває нових обертів і нового значення?», «Що відбувається зі штрафами за несвоєчасну реєстрацію податкових накладних, які не видаються покупцю», «Штрафи за несвоєчасну реєстрацію податкових накладних, які не видаються покупцям: питання ще відкрите», «Штрафні санкції за несвоєчасну реєстрацію податкових накладних, що не видаються покупцям (подальший розвиток)» тощо), ми робили огляд практики Верховного Суду щодо застосування п. 73 Підрозділу 2 Розділу ХХ «Перехідні положення» ПКУ.

1.

Так, Верховний Суд вирішив, зокрема, принципове питання про необхідність застосування п. 73 Підрозділу 2 Розділу ХХ «Перехідні положення» ПКУ на момент розгляду справи, у якій оскаржуються штрафи за несвоєчасну реєстрацію податкових накладних, які не видаються покупцю. З питань принципової необхідності застосування норм п. 73 Підрозділу 2 Розділу ХХ «Перехідні положення» ПКУ йдеться, зокрема, у Постановах від 17.07.2020 року у справі №640/5138/19, від 22.07.2020 року у справі №826/15459/18, від 29.07.2020 року у справі №2040/7658/18, і далі у Постанові від 05.08.2020 року у справі № 580/1424/19  та інших рішеннях.

Нам не відомі рішення Верховного Суду у даній категорії справ, які б свідчили про протилежну позицію Верховного Суду.

А ось «на місцях» із здивуванням побачили відступ від цієї позиції, до того ж у справі, в якій вона вже була висловлена Верховним Судом: нещодавно Окружний адміністративний суд міста Києва розглянув справу № 640/5138/19, за позовом «Розетка УА» до Офісу великих платників ДПС, що повернулася на новий розгляд з Верховного Суду, і виніс рішення від 25.11.2020 року, яким у задоволенні позову відмовив, при цьому висловив позицію щодо незастосовності вищезгаданих норм, якими змінювалося законодавство.

2.

Чим же керувався Окружний адміністративний суд міста Києва при винесенні такого рішення (далі – Рішення)?

Нагадаємо, що це була найперша справа, в якій Верховний Суд (у Постанові від 17.07.2020 року у справі № 640/5138/19) сформував позицію про те, що п. 73 Підрозділу 2 Розділу ХХ «Перехідні положення» ПКУ застосовується при вирішенні справи:

«Таким чином, станом на час розряду справи в суді касаційної інстанції чинною і такою, що підлягає до застосування, є редакція пункту 73 підрозділу 2 розділу XX “Перехідні положення” ПК України, якою впроваджено ретроактивну (ретроспективну, тобто таку, яка передбачає, що дата вступу в силу та дата набрання чинності акта збігаються, однак він змінює на майбутнє правові наслідки діянь та подій, які мали місце до набрання ним чинності) дію закону у відповідних правовідносинах. А саме – щодо штрафів, нарахованих платникам податків протягом періоду з 1 січня 2017 року до 31 грудня 2019 року за наведених у цій же нормі умов».

Не зважаючи на наявність цього безпосередньо в цій справі, Окружний адміністративний суд міста Києва у рішенні від 25.11.2020 року під час нового розгляду справи зайняв позицію, відмінну від Верховного Суду, та зазначив, що:

«Щодо тверджень позивача про зміну податкового законодавства прийняттям Закону №466 від 16.01.2020 та Закону №786 від 14.07.2020, якими змінено суми штрафів за несвоєчасну реєстрацію податкових накладних, суд зазначає, що зазначені обставини не відносяться до предмету даного спору. Суд перевіряє рішення та дії суб`єкта владних повноважень на відповідність законодавства чинного на час їх прийняття чи вчинення та застосовує відповідне законодавство з огляду на п. 1) ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України».

Інших «обґрунтувань» такої позиції з боку суду ми не побачили. І, вбачається, що насправді нормою закону, на який наводиться посилання, не підтримується.

Нагадаємо, про що буквально йдеться у п. 1 ч. 2 ст. 2 КАСУ:

«2. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України».

Тобто буквально уточнення «на час прийняття чи вчинення» оскаржуваного рішення наведена норма не містить. Вказана норма передбачає перевірку судом того, чи винесене оскаржуване рішення на підставі Конституції та законів, однак у вказаній нормі взагалі не зазначається, що суд застосовує лише законодавство станом на дату винесення оскаржуваного рішення.

Таким чином, у згаданому рішенні суду обґрунтування позиції посиланням на конкретну норму КАСУ насправді НЕ наводиться. Подається лише власне бачення суду «вбудоване» в текст рішення таким чином, що створюється враження, немовби таке написане в КАСУ (в той час як насправді в КАСУ такого немає). Отже, дійсного обґрунтування такої позиції, до того ж у відступ від позиції Верховного Суду, не наведено.

3.

Нагадаємо, що ч. 5 ст. 242 КАСУ встановлено, що:

«5. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду».

Відповідно, згаданий висновок Верховного Суду взагалі-то є обов’язковим, і Рішення суду першої інстанції НЕ узгоджується з ним.

До того ж ч. 5 ст. 353 КАСУ говорить про те, що висновки і мотиви, з яких скасовані рішення, є обов’язковими для суду першої або апеляційної інстанції при новому розгляді справи.

Тому при винесенні Рішення суд мав враховувати правовий висновок Верховного Суду, та застосувати п. 73 Підрозділу 2 Розділу ХХ «Перехідні положення» ПКУ.

4.

З Рішення складається дивне враження якоїсь упередженості і сугубо фіскальної спрямованості суду: при нехтуванні чинною позицією Верховного Суду без реального обґрунтування відступу від неї, водночас «на віру» приймається фіскальна позиція того ж Верховного Суду з граматичного тлумачення норми п. 1201.1 ПКУ, яка раніше була сформована Верховним Судом щодо зазначеного пункту в чинній на той час редакції, і яка викладена таким чином (цитата з Рішення):

«Системний аналіз статті 201, пункту 1201.1 статті 1201 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) дає підстави для висновку про те, що порушення платником податку на додану вартість граничного строку реєстрації податкової накладної в Єдиному реєстрі податкових накладних є підставою для застосування до такого платника штрафу, за виключенням випадку порушення строку реєстрації податкової накладної, що не надається отримувачу (покупцю) та складена на постачання товарів/послуг для операцій: які звільнені від оподаткування або які оподатковуються за нульовою ставкою.

Тобто, для звільнення від відповідальності, передбаченої пунктом 1201.1 статті 1201 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), необхідна наявність двох обов`язкових складових: податкова накладна не повинна надаватись отримувачу (покупцю) та, водночас, повинна бути складена на постачання товарів/послуг для операцій: які звільнені від оподаткування або які оподатковуються за нульовою ставкою)».

І посилається ще на аналогічні правові висновки, які Верховний Суд зробив відносно тлумачення норми п. 1201.1. ПКУ:

«Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного суду від 04.09.2018 року по справі №816/1488/17.

Крім того, згідно з висновками Верховного Суду, викладеними в постанові від 26.06.2018 року по справі №816/1990/17, обов`язок щодо здійснення відповідної реєстрації покладається на платника податків як відносно податкових накладних, що надаються покупцю, так і податкових накладних, які не надаються покупцю, а також податкових накладних, складених за операціями з постачання товарів/послуг, які звільнені від оподаткування».

А ось щодо сформованості позиції Верховного Суду щодо застосовності зараз положень п. 73 Підрозділу 2 Розділу ХХ «Перехідні положення» ПКУ вже в низці рішень, суд першої інстанції чогось нічого не згадує. І їх не аналізує. Якщо вважає позицію хибною, то мав би обґрунтувати чому, а насправді ніяк не обґрунтовує.

5.

Для порівняння, якраз до позиції Верховного Суду стосовно старої редакції є питання щодо її абсурдності і логічної неузгодженості.

Адже в «старій» редакції норми штрафи за несвоєчасну реєстрацію податкових накладних застосовувалися у відсотках від «суми податку на додану вартість, зазначеної в таких податкових накладних».

А така сума відсутня(!!!) у разі складання накладної на операції, звільнені від оподаткування або оподатковані за нульовою ставкою. Тобто щодо таких накладних база для нарахування штрафу в принципі відсутня(!).

Тож висловлена раніше щодо тієї редакції норми позиція Верховного Суду, що для звільнення від штрафу за несвоєчасну реєстрацію податкової накладної необхідно дотримання одночасно двох умов –

(1) не надання такої накладної покупцю

ТА

(2) складання накладної на операції, звільнені від оподаткування або оподатковані за нульовою ставкою

насправді абсурдна:

адже за виконання другої умови (звільнення від оподаткування або оподаткування за нульовою ставкою) відсутня база для нарахування штрафу – власне сума ПДВ. Тобто штрафу немає в принципі!

Необхідності у виконанні також першої вимоги (щоб накладна не надавалася покупцям) як умови незастосування штрафу в такому випадку немає. Ось чому тлумачення, надане раніше Верховним Судом, приводить до нісенітниці.

Переглядати таку абсурдну позицію Верховний Суд відмовляється, зокрема тому, що законодавство змінилося.

Так, дійсно змінилося і в цій частині, адже для відповідної категорії «накладних» в якості бази для нарахування штрафів замість «суми ПДВ» встановили «обсяг постачання»1.

І чи не є ця зміна непрямим визнанням, що штрафів там, де звільнення від ПДВ чи оподаткування за нульовою ставкою, раніше взагалі не було, а значить вважати це однією з умов звільнення по таких «накладних» від штрафів таки абсурдно?

Тож може таки варто той старий висновок по попередній редакції 1201.1 переглянути, якщо виходити з того, що має застосовуватися виключно законодавство станом на момент винесення рішення? І що його треба продовжувати застосовувати?

6.

І повертаючись до питання, яке законодавство (станом на яку дату) все ж таки має застосовуватись при вирішенні спорів, в яких оскаржуються штрафи за несвоєчасну реєстрацію податкових накладних.

Посилання зроблене в Рішенні суду першої інстанції, як розглянуто вище, насправді не наводить законного обґрунтування висловленої позиції.

Врешті-решт, навіть в КАСУ є норми, які свідчать швидше про необхідність іншого підходу.  Так, ч. 3 і ч. 4 ст. 3 КАСУ встановлюють:

«3. Провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

4. Закон, який встановлює нові обов’язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі».

Тобто це значно «ближче до теми». Опоненти можуть спробувати зауважити, що це стаття «Законодавство про адміністративне судочинство», що можна розуміти як про «адміністративне судочинство» в значенні процесу? Та чи так це, чи це виключно про регулювання процесу? Адже і стаття 2 КАСУ – «Завдання та основні засади адміністративного судочинства» – тож її слід розуміти лише про «процес»? Тобто все це лише про регулювання власне процесу? Не узгоджується таке тлумачення навіть із зазначеним в ч. 1 ст. 2 КАСУ, що «Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень», і з тим, що далі визначено в ст. 2 КАСУ. Іншими словами – адміністративне судочинство – це справедливе вирішення спорів  і ефективний захист прав та інтересів осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень, а не просто процес заради процесу. Тож повертаючись до питання розуміння категорії законодавства про адміністративне судочинство, – слід розуміти швидше як законодавство про справедливе вирішення спорів і захист прав та інтересів осіб, а не просто про «процес».

Власне правові висновки Верховного Суду щодо необхідності застосовувати п. 73 Підрозділу 2 Розділу ХХ «Перехідні положення» ПКУ на момент вирішення спору сформовані, і навіть за процесуальними вимогами підлягають застосуванню. Правового обґрунтування спростування такої позиції у Рішенні суду першої інстанції не наведено.

А ось, навпаки, на підтримку позиції Верховного Суду з цього питання можна навести, наприклад, ще таке:

Нагадаємо, що за критеріями Енгеля2 застосування подібних штрафів вважається притягненням до кримінальної відповідальності.

Стаття 5 Кримінального Кодексу України передбачає зворотну дію закону про відповідальність в часі, якщо він скасовує або пом’якшує відповідальність, або іншим чином поліпшує становище особи.

Тому, керуючись ч. 6 ст. 7 КАСУ, яка передбачає застосування аналогії закону, Окружний адміністративний суд м. Києва, вирішуючи спір, мав застосувати згадану вище аналогію.

Такий підхід узгоджується і з Конституцією України, де ст. 58 встановлено:

«Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи».

У Рішенні від 09.02.1999 року № 1-рп/99 Конституційний Суд України зазначив, що за закріпленим у наведеній статті Конституції України принципом дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Також у вказаному рішенні Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення ч. 1 ст. 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб. Але Конституційний Суд України також відзначив, що це не означає, що цей конституційний принцип не може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом’якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб. Проте надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.

У Законі 466 (п. 73 Підрозділу 2 Розділу ХХ ПКУ) прямо вказано на застосування норм закону для зменшення штрафів, які були нараховані до набуття чинності Законом 466. Штраф, про який йдеться, чітко підпадає під дію розглядуваної норми, що зобов’язує суди застосовувати п. 73 Підрозділу 2 Розділу ХХ ПКУ, зокрема в силу прямої вказівки закону

7.

І ще раз звернемо увагу на те, що розгляд адміністративної справи адміністративним судом не зводиться виключно до скасування або відмови у скасуванні ізольованого ППР.

Ч. 1 ст. 2 КАСУ визначає завдання адміністративного судочинства як справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом СПОРІВ у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів осіб.

Тобто предмет визначений значно ширше, ніж окреме ППР.

У спорах, які стосуються штрафних санкцій за несвоєчасну реєстрацію податкових накладних, предметом розгляду є саме спір про неправомірність застосування штрафних санкцій. І під час розгляду справи сам же законодавець встановив, що всі такі ППР є відкликаними та скасованими, тому суд, враховуючи його обов’язок відповідно до ч. 1 ст. 2 КАСУ вирішити саме спір між сторонами, не має права звужувати розгляд справи виключно до правомірності прийняття ППР станом на день його винесення.

Уявімо, наприклад, що ППР оскаржувалось в адміністративному порядку і було змінено контролюючим органом вищого рівня. За логікою, що відображена у Рішенні, виходить, що такі наступні зміни не повинні мати жодного значення при розгляді справи щодо первинного ППР, оскільки таких змін ще не було на момент винесення ППР. Однак за такого підходу завдання адміністративного судочинства не виконане, адже СПІР не вирішений.

8.

Завдання адміністративної юстиції – це, насамперед, ефективний судовий захист фізичних та юридичних осіб від порушень у публічно-правових відносинах.

Ст. 125 Конституції України встановлено:

«З метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди».

Згідно з ч. 1 ст. 2 КАСУ:

«Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень».

Отже, основний зміст і завдання адміністративного судочинства – це, беззаперечно, забезпечення дотримання принципу верховенства права у відносинах між публічними органами державної влади та місцевого самоврядування з людиною і громадянином; справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин; ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень; врахування міжнародних зобов’язань України та практики Європейського суду з прав людини.

І давайте поглянемо, чи досягається ця мета у спорах щодо штрафів за несвоєчасну реєстрацію податкових накладних, що не видаються покупцям? Чи захищені права платників податків, які оскаржують такі штрафи, судом?

І ці питання не риторичні.

У випадку із «податковими накладними» такого роду йдеться не більше ніж про технічне порушення положень про адміністрування, яке НЕ наносить жодної шкоди ані іншим платникам, ані державі. Такі «податкові накладні» не є підставою для формування податкового кредиту, їх несвоєчасна реєстрація або нереєстрація не призводить до заниження податкових зобов’язань або викривлення значення реєстраційної суми.

У жодному спорі з цих питань, деталі якого нам відомі (а їх немало), податкові органи НЕ спромоглися відповісти на питання, яка саме шкода була завдана внаслідок такої несвоєчасної реєстрації. У жодному відомому нам рішенні, що приймалось у таких спорах не на користь платника, така шкода не встановлювалась і взагалі не згадувалась. (Навпаки, у тих поодиноких рішеннях, які приймались на користь платників, однією із підстав для скасування ППР була саме відсутність шкоди).

Якщо знову-таки провести аналогію із кримінальною відповідальністю, то вона у таких випадках не застосовується. Тобто таке діяння, яке не заподіяло і не могло заподіяти реальної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі не може підпадати під кримінальне переслідування, хоча б відповідне діяння або бездіяльність і становили формальне порушення якихось нормативних вимог. Як це розкривається в ч. 2 ст. 11 КК України: «2. Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі».

9.

З іншого боку, на противагу такому технічному порушенню платника податків наявна низка концептуальних порушень з боку органів державної влади, кожне з яких, тим не менш, підлягає врахуванню судами при вирішенні такого спору та оцінці правомірності прийнятого рішення. І кожне з таких порушень може розглядатись як окрема підстава для скасування ППР.

Більш того, така ситуація зі штрафами за несвоєчасну реєстрацію податкових накладних, які не надаються покупцям, виникає в тому числі через вихід органами виконавчої влади (Мінфіном) за межі повноважень – фактичне надання статусу «податкових накладних» тим документам, які в принципі не можуть вважатися податковими накладними через фактичний брак в них обов’язкових реквізитів, встановлених ПКУ. Нагадаємо, що до обов’язкових за ПКУ реквізитів податкової накладної належать найменування, податковий номер покупця, зареєстрованого як платник ПДВ. Тобто без наявності зареєстрованого як платник ПДВ покупця в документі такому документу бракує якості податкової накладної (єдиним призначенням якої за ПКУ, нагадаємо, є забезпечення/підтвердження права на податковий кредит, яке надається тільки покупцям, зареєстрованим як платник ПДВ). Мінфіну не надано повноважень за законом змінювати обов’язкові реквізити податкових накладних, які встановлені безпосередньо ПКУ, і надавати статус податкових накладних документам, яким бракує визначених ПКУ обов’язкових реквізитів. Докладніше про це у презентації.

Додатково зазначимо, що Верховний Суд вже почав приділяти увагу обов’язковим реквізитам податкових накладних, які визначені ПКУ, хоча й у спорах з інших питань. Так, у Постанові від 10.11.2020 року у справі № 816/2034/15 Верховний Суд фактично підтвердив, що п. 201.1 ст. 201 ПКУ чітко визначено обов’язкові реквізити, які мають зазначатись у податковій накладній. При цьому, запровадження Мінфіном реквізитів «податкових накладних» не свідчить про їх обов’язковість, якщо вони не відповідають обов’язковим реквізитам, які встановлені законом (ПКУ).

Були б тільки ті податкові накладні, які мають обов’язкові за ПКУ реквізити, не було б проблеми з так званими податковими накладними на покупців, які не є платниками ПДВ (і яким податкові накладні не видаються), бо таких «податкових накладних» не повинно бути в принципі. А на те, що згадки про такі так звані «податкові накладні» наводяться в ПКУ, можна послатися на п.п. 4.1.4. ст. 4 ПКУ про презумпцію правомірності рішень на користь платників податків у разі можливості множинного тлумачення.

Так що, виходить, державні органи отримують зиск у вигляді штрафів через ситуацію, яка створена першопочатково порушеннями з боку самих державних органів, чим порушуються принципи «належного урядування», як їх визначено практикою ЄСПЛ.

10.

Показовий і такий момент, як застосування штрафів за порушення «гамузом», коли в одному ППР сукупно штраф за низку подібних порушень, а не по кожному порушенню окреме ППР, як передбачається ПКУ (про це докладніше у нашому матеріалі «По кожному порушенню штраф і ППР лише окремо, інакше незаконно?»).

Вбачається, навіть цього порушення було б досить, з огляду на практику ЄСПЛ, для скасування таких ППР з «об’єднаних» штрафів.

Адже ЄСПЛ неодноразово зазначав, що перша та найважливіша вимога ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року полягає у тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. І саме це має в першу чергу перевірятись судом (див. рішення у справі «Щокін проти України» (заяви № 23759/03 та № 37943/06) та інших рішеннях у справі «Суханов та Ільченко проти України» (заяви № 68385/10 та № 71378/10) від 26.06.2014 року, у справі «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04), від 09.11.1999 року у справі «Шпачек s.r.о.» проти Чеської Республіки» (заява № 26449/95)), ще до перевірки по суті підставності втручання.

11.

Ми не раз вже писали, що вирішення питання про штрафи за несвоєчасну реєстрацію «податкових накладних», які не видаються покупцям, може розглядатися як випробувальний і показовий тест, зокрема, системи адміністративного судочинства, наскільки вона в дійсності спрямована на виконання мети і завдань, встановлених для неї прямо Конституцією.

У даному випадку йдеться не просто про якесь питання «технічного плану». Ці спори пов’язані в першу чергу з вирішенням низки принципових питань.

Зокрема, чи може держава встановлювати будь-які, навіть найбезглуздіші вимоги, додаткові адміністративні обтяження для платників податків, щодо яких не може навести реальних обґрунтувань обумовленості їх суспільно-необхідними цілями, і фактичних доказів, що невиконання цих вимог спричинює шкоду, однак при тому встановлювати драконівські штрафи за невиконання таких вимог. По аналогії, як було нещодавно заборонено гуляти на свіжому повітрі в парках під лозунгом боротьби з коронавірусом, а потім визнано, що насправді це не так, а просто щоб «боялися» і серйозніше відносилися до карантинних обмежень.

Іншими словами, чи йдемо ми до того, що завтра будемо змушені казати «Ку» і ляпати по щоках тільки тому, що так забагалося можновладцям, чи все ж таки мають діяти загальні принципи  і забезпечуватися реальний принцип верховенства права.

І ще раз нагадаємо, що однією із складових верховенства права є пропорційність (співмірність), а також справедливість. Справедливість описується, зокрема, дотриманням «золотого правила порядності», тобто щоб до інших відноситися так, як хотів би, щоб відносилися до тебе.

А тут маємо: державні органи дозволяють собі порушувати, зокрема фактично змінювати всупереч ПКУ обов’язкові реквізити податкових накладних, штрафи застосовувати не у спосіб, визначений ПКУ (що є порушенням і вимог ч. 2 ст. 19 Конституції), і це не має ніяких правових наслідків? Бо порушення «технічні»?

А за «технічні» порушення за реєстрацію «недонакладних» платників штрафувати по повній?

Ось що викликає обурення. Чи в нас для платників податків і для державних органів право різне?

Звертаємо Вашу увагу на те, що наведений вище коментар не є консультацією і пропонується з інформаційною метою. В конкретних ситуаціях рекомендується отримання повної фахової консультації.

Примітки:

1Про невідповідність «обсягу постачання», кваліфікованого у формі податкової накладної за Мінфіном в якості бази оподаткування, обов’язковим реквізитам податкової накладної за ПКУ ми зазначали, зокрема, в нашому попередньому огляді «Штрафи за несвоєчасну реєстрацію податкових накладних, які не видаються покупцям: справа набуває нових обертів і нового значення?».

2Про критерії Енгеля більш детально в нашому попередньому огляді за посиланням.

З повагою,

© WTS Consulting LLC, 2020

Перегляди 922

МАТЕРІАЛИ ПО ТЕМІ

Олександр Мінін взяв участь у зустрічі з Головою Державної фіскальної служби України 05 квітня, 2021    65

Олександр Мінін та Антоніна Городецька виступили із доповідями на вебінарі «Податки: зміни в законодавстві та правозастосуванні» 19 березня, 2021    181

Відступи держорганів від вимог законів: що з цим робити на рівні платників податків 19 січня, 2021    359

Штрафи за несвоєчасну реєстрацію податкових накладних, які не видаються покупцям: справа набуває нових обертів і нового значення? 04 грудня, 2020    1948

Що відбувається зі штрафами за несвоєчасну реєстрацію податкових накладних, які не видаються покупцю 12 серпня, 2020    8317

Штраф за несвоєчасну реєстрацію податкових накладних в аспекті юридичної визначеності 25 липня, 2019    2952

Реєстрація податкових накладних – хто насправді реєструє і чи є підстави для застосування штрафних санкцій за порушення строків реєстрації ПН в ЄРПН? 10 червня, 2019    8307

Війна – фігня, маневри головніше? (або чому реєстрація податкової накладної важливіша за сплату податку?) 01 квітня, 2019    1248

Штрафні санкції за несвоєчасну реєстрацію податкових накладних, що не видаються покупцям (подальший розвиток) 11 грудня, 2018    1981

Штрафи за несвоєчасну реєстрацію податкових накладних, які не видаються покупцям: питання ще відкрите 15 червня, 2018    8677

Блок нот. Коментар Інни Таптунової щодо роботи системи блокування податкових накладних 06 червня, 2018    621

Блокування податкових накладних – філософія питання 13 лютого, 2018    1189

Прокоментувати