+ Слово має бути в результатах пошуку. - Видалення слова з результатів пошуку. * Слово починається/закінчується на текст перед/після символу. ""Пошук слів у складі фрази.

 

Рішення Конституційного Суду щодо (не) конституційності карантинних обмежень

01 вересня, 2020 Інформаційні листи

Конституційний Суд України 28 серпня 2020 року ухвалив рішення (№ 10-р/2020) у справі за конституційним поданням Верховного Суду стосовно (не) конституційності положень законів та актів Кабінету Міністрів України про встановлення карантинних обмежень.

Верховний Суд просив визнати неконституційними окремі положення: постанови КМУ від 20 травня 2020 року № 392 («Про встановлення карантину…»); Порядку здійснення протиепідемічних заходів, пов’язаних із самоізоляцією; ч.ч. 1, 3 ст. 29 ЗУ «Про Державний бюджет України на 2020 рік» щодо обмеження розміру заробітної плати на час карантину працівників бюджетних установ, зокрема, суддів (далі – Закон № 294); абз. 9 п. 2 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону № 553 (про внесення змін до закону про державний бюджет) щодо мораторію на списання коштів державного бюджету на виконання судових рішень.

Ключовим результатом рішення є визнання неконституційним мораторію на списання коштів державного бюджету на виконання судових рішень. Детально про суть зазначених обмежень та про необхідність їхнього скасування ми зазначали одразу після їхнього встановлення у матеріалі «”Гра в одні ворота” – законодавець заблокував стягнення з держави боргів за рішеннями судів». Окрім цього, були визнані неконституційними обмеження виплат працівникам бюджетних установ.

У частині перегляду положень Постанови № 392 та Порядку провадження було закрите з мотивів втрати ними чинності під час конституційного розгляду. Хоча рішення Конституційного Суду і містить висновки стосовно неприпустимості обмежень конституційних прав підзаконними актами, відсутність формального визнання цих актів неконституційними утруднює захист та відновлення прав осіб, які зазнали шкоди через протиправно встановлені карантинні обмеження, а також позбавляє права на перегляд вже ухвалених судових рішень у зв’язку із виключними обставинами (до яких відносять встановлену Конституційним Судом неконституційність правового акта чи його окремих положень).

1. Неконституційність мораторію на списання коштів державного бюджету на виконання судових рішень

Найбільш корисним результатом рішення є визнання неконституційним положення абз. 9 п. 2 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону № 553, яким було передбачено, що з дня набрання чинності цим законом (18 квітня 2020 року) і до 01 січня 2021 року тимчасово не застосовується ч. 1 ст. 25 Бюджетного кодексу України, згідно з якою: «Казначейство України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду».

Очікуваним є висновок Конституційного Суду, що зазначене положення суперечить п. 9 ч. 2 ст. 129, ч.ч. 1, 2 ст. 129-1 Конституції України, згідно з якими судове рішення є обов’язковим до виконання, а держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Також зазначено про порушення ч. 1, 2 ст. 55 Конституції України стосовно гарантій судового захисту прав і свобод людини і громадянина.

Окрім висновку про порушення норм Конституції України, Конституційний Суд звертає увагу на практику Європейського суду з прав людини, згідно з якою право на справедливий суд, гарантоване п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, було б ілюзорним, якби юридична система держави допускала, щоб остаточне обов’язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін; і саме на державу покладено позитивний обов’язок створити систему виконання судових рішень, яка була б ефективною як у теорії, так і на практиці, і гарантувала б їх виконання без неналежних затримок; ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок; держава та її державні органи відповідальні за повне та своєчасне виконання судових рішень, які постановлені проти них (рішення ЄСПЛ у справі «Горнсбі проти Греції» (Case of Hornsby v. Greece, § 40) було одним із перших, у якому сформовано цей принцип).

Детально про суть зазначених обмежень у матеріалі «”Гра в одні ворота” – законодавець заблокував стягнення з держави боргів за рішеннями судів».

2. Висновки Конституційного Суду щодо обмеження конституційних прав і свобод під час карантину згідно з підзаконними актами Кабінету Міністрів України

Конституційний Суд закрив провадження у справі в частині відповідності Конституції України (конституційності) положень п.п. 5, 6, 7, 14 п. 3, абз. 6 п. 6 Постанови № 392, п.п. 10, 17 Порядку згідно з п. 5 ст. 62 Закону України «Про Конституційний Суд України» – втрата чинності актом (його окремими положеннями), щодо якого порушено питання відповідності Конституції України.

Незважаючи на це, в контексті оскаржуваних заборон Конституційний Суд навів норми Конституції України стосовно рівності прав та свобод громадян та заборони дискримінації (ст. 24), свободи пересування та вільного вибору місця проживання (ст. 33), права на мирні зібрання (ст. 39), права на підприємницьку діяльність (ст. 43), права на соціальний захист (ст. 46), права на достатній життєвий рівень (ст. 48), права на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49), права на освіту (ст. 53), права на відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами (ст. 56).

Конституційний Суд окремо наголосив, що: «Обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом – актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України».

Нагадаємо, що оскаржуваними положеннями на період дії карантину:

  • заборонялося проведення масових (культурних, розважальних, спортивних, соціальних, релігійних, рекламних та інших) заходів з кількістю учасників більше ніж 10 осіб (п.п. 5 п. 3 Постанови № 392);
  • заборонялася робота закладів громадського харчування (ресторанів, кафе тощо), торговельно-розважальних центрів (крім розміщених у них магазинів), діяльність закладів, що надають послуги з розміщення, закладів розважальної діяльності, фітнес-центрів, закладів культури (п.п. 6 п. 3 Постанови № 392);
  • заборонялося здійснення регулярних та нерегулярних перевезень пасажирів автомобільним транспортом у міському, приміському, міжміському, внутрішньообласному та міжобласному сполученні, зокрема пасажирські перевезення на міських автобусних маршрутах у режимі маршрутного таксі (п.п. 7 п. 3 Постанови № 392);
  • заборонялося проведення планових заходів з госпіталізації закладами охорони здоров’я (п.п. 14 п. 3 Постанови № 392);
  • вимагалася обов’язкова самоізоляція осіб, які досягли 60-річного віку (абз. 6 п. 6 Постанови № 392);
  • вимагалося постійне перебування у визначеному місці осіб, які потребують самоізоляції, їх утримання від контакту з іншими особами, крім тих, з якими спільно проживають (п.п. 10, 17 Порядку).

Таким чином, Конституційний Суд все ж таки надав свою оцінку щодо неконституційності обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина підзаконними актами, хоча і закрив провадження в частині розгляду питання про неконституційність оскаржуваних положень актів уряду. Тепер такі обмеження можуть вводитися виключно законами та тільки у передбачених Конституцією випадках.

Зазначений висновок щодо, по суті, неконституційності карантинних обмежень був прогнозованим, оскільки прямо випливає із норм Конституції. Ми неодноразово звертали увагу на це у наших інформаційних та аналітичних матеріалах щодо карантинних обмежень, зокрема: «Незаконність карантину в Україні», «”Гра в одні ворота” – законодавець заблокував стягнення з держави боргів за рішеннями судів», та «Обмеження права на свободу пересування в межах карантину».

Втім, закривши конституційне провадження у наведеному випадку, Конституційний Суд проігнорував вимогу ч. 2 ст. 8 закону «Про Конституційний Суд України», згідно з якою Суд розглядає питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) акта (його окремих положень), який втратив чинність, але продовжує застосовуватись до правовідносин, що виникли під час його чинності.

Відповідно до чинних норм Закону України «Про Конституційний Суд України»:

«Сенат чи Велика палата закриває конституційне провадження у справі, якщо під час пленарного засідання будуть виявлені підстави для відмови у відкритті конституційного провадження, передбачені статтею 62 цього Закону».

(ч. 4 ст. 63)

«Підставами для відмови у відкритті конституційного провадження у справі є: […]

5) втрата чинності актом (його окремими положеннями), щодо якого порушено питання відповідності Конституції України, крім випадків, передбачених частиною другою статті 8 цього Закону».

(п. 5 ч. 1 ст. 62)

«З метою захисту та відновлення прав особи Суд розглядає питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) акта (його окремих положень), який втратив чинність, але продовжує застосовуватись до правовідносин, що виникли під час його чинності».

(ч. 2 ст. 8)

Оскаржувані положення Постанови № 392 та Порядку продовжують застосовуватися до правовідносин, що виникли під час їхньої чинності, зокрема у судових справах про стягнення штрафів за порушення карантинних обмежень. При цьому відсутність формального визнання цих актів неконституційними (у відповідному рішенні Конституційного Суду) ускладнює захист та відновлення прав осіб, які зазнали шкоди через протиправно встановлені карантинні обмеження, а також позбавляє права на перегляд вже ухвалених судових рішень у зв’язку із виключними обставинами (до яких відносять встановлену Конституційним Судом неконституційність правового акта чи його окремих положень).

Більше того, цитовані вище норми закону «Про Конституційний Суд України» щодо закриття конституційного провадження у випадку втрати чинності оскаржуваним актом, демонструють суттєву прогалину у конституційній юрисдикції, а саме неможливість визнання неконституційним нормативного акту, який діяв протягом певного часу всупереч Конституції, і призвів до порушення прав і свобод громадян, проте який втратив чинність, був змінений чи скасований на дату винесення рішення Конституційного Суду з питань його конституційності. Адже припинення дії неконституційного по суті правового акта, по-перше, не вирішує питання відшкодування шкоди за наслідки його застосування, яке гарантоване згідно зі ст. 56 Конституції України.

А по-друге, невиконання функції конституційного контролю, офіційного реагування на порушення вимог Конституції на найвищому державному рівні, надає «зелене світло» для подальших зловживань. Адже ця прогалина дає можливості для безкінечного ухилення від конституційного контролю за рішеннями, зокрема, Президента або Кабінету Міністрів України, шляхом ухвалення нових актів зі зміненими реквізитами, проте подібними положеннями, на заміну оскаржуваним у КСУ актам. Власне, це і відбувається зараз із численними урядовими постановами, які регулюють ті чи інші аспекти «карантину», які модифікуються та замінюють одна одну швидше, ніж час, необхідний на розгляд питання їхньої неконституційності. В той же час, для цілей правосуддя та утвердження верховенства права, більш логічним було б мати можливість отримання офіційної оцінки (не) конституційності правового акту за фактом його застосування (дії) на момент порушення прав, а не на момент внесення подання, розгляду справи чи винесення рішення у Конституційному Суді.

Звертаємо Вашу увагу на те, що наведений вище коментар не є консультацією і пропонується з інформаційною метою. В конкретних ситуаціях рекомендується отримання повної фахової консультації.

З повагою,

© WTS Consulting LLC, 2020

Перегляди 8218

Прокоментувати