Корисні документи

Рішення Конституційного Суду України від 23 червня 2009 року

07 липня, 2017 Судові рішення

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Р І Ш Е Н Н Я

КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

у справі за конституційним поданням Президента України

щодо відповідності Конституції України

(конституційності) підпунктів 3.5, 3.6 пункту 3 статті 3

“Прикінцеві положення” Закону України “Про Митний тариф

України”, абзацу восьмого частини другої статті 9

Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”

(справа про тимчасову надбавку

до діючих ставок ввізного мита)

м. Київ Справа N 1-21/2009

23 червня 2009 року

N 15-рп/2009

Конституційний Суд України у складі суддів:

Стрижака Андрія Андрійовича – головуючого,

Бауліна Юрія Васильовича,

Вдовіченка Сергія Леонідовича,

Головіна Анатолія Сергійовича,

Джуня В’ячеслава Васильовича – доповідача,

Дідківського Анатолія Олександровича,

Домбровського Івана Петровича,

Кампа Володимира Михайловича,

Колоса Михайла Івановича,

Маркуш Марії Андріївни,

Мачужак Ярослави Василівни,

Нікітіна Юрія Івановича,

Овчаренка В’ячеслава Андрійовича,

Стецюка Петра Богдановича,

Ткачука Павла Миколайовича,

Шишкіна Віктора Івановича,

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним поданням Президента України ( n0018100-09) щодо відповідності Конституції України (254к/96-ВР) (конституційності) підпунктів
3.5, 3.6 пункту 3 статті 3 “Прикінцеві положення” Закону України “Про Митний тариф України” від 5 квітня 2001 року N 2371-III (2371-14) (Відомості Верховної Ради України, 2001 р., N 24, ст. 125; 2007 р., NN 36-43, ст. 508) в редакції Закону України від 4 лютого 2009 року N 923-VI ( 923-17 ), абзацу восьмого частини другої статті 9 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991 року N 959-XII ( 959-12 ) (Відомості Верховної Ради УРСР, 1991 р., N 29, ст. 377) в редакції Закону України від 4 лютого 2009 року N 923-VI ( 923-17 ).

Приводом для розгляду справи згідно зі статтями 39, 40 Закону України “Про Конституційний Суд України” (422/96-ВР) стало конституційне подання Президента України (n0018100-09).

Підставою для розгляду справи відповідно до статей 71, 75 Закону України “Про Конституційний Суд України” (422/96-ВР ) є твердження суб’єкта права на конституційне подання про неконституційність підпунктів 3.5, 3.6 пункту 3 статті 3 “Прикінцеві положення” Закону України “Про Митний тариф України” ( 2371-14 2371-14 ), абзацу восьмого частини другої статті 9 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” (959-12).
Заслухавши суддю-доповідача Джуня В.В. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України

у с т а н о в и в:

Суб’єкт права на конституційне подання – Президент України – звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням розглянути питання щодо відповідності Конституції України ( 254к/96-ВР ) (конституційності) підпунктів 3.5, 3.6 пункту 3 статті 3 “Прикінцеві положення” Закону України “Про Митний тариф України” від 5 квітня 2001 року N 2371-III ( 2371-14 ) (далі – Закон N 2371), за якими Кабінет Міністрів України має право зменшувати (скасовувати) розмір тимчасової надбавки до діючих ставок ввізного мита шляхом видання постанови, а також може приймати рішення про продовження процедури запровадження, змін та скасування тимчасової надбавки до діючих ставок ввізного мита на деякі товари (далі – тимчасова процедура), та абзацу восьмого частини другої статті 9 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991 року N 959-XII ( 959-12 ) (далі – Закон N 959), за яким Кабінету Міністрів України надано право відповідно до своєї компетенції зменшувати та скасовувати тимчасову надбавку до діючих ставок ввізного мита на деякі товари згідно з процедурою, визначеною міжнародними угодами України.

Суб’єкт права на конституційне подання обґрунтовує неконституційність вказаних положень Закону N 2371 ( 2371-14 ) та Закону N 959 ( 959-12 ) їх невідповідністю приписам частини другої
статті 8, частини другої статті 19, частини першої статті 67, статті 75, пункту 3 частини першої статті 85, статті 91, пункту 1 частини другої статті 92 Конституції України ( 254к/96-ВР ). Глава держави вважає, що надання Кабінету Міністрів України права продовжувати дію тимчасової процедури, зменшувати, скасовувати тимчасову надбавку, запроваджену актом Верховної Ради України, є наділенням його повноваженнями продовжувати дію в часі акта Верховної Ради України, а наділення правом зменшувати ставку, скасовувати загальнодержавний збір – делегуванням парламентом своїх конституційних повноважень Уряду України щодо встановлення законом податків і зборів, визначення порядку їх справляння і розмірів.

Свої позиції щодо порушених у конституційному поданні (n0018100-09) питань висловили Голова Верховної Ради України, Постійний представник Кабінету Міністрів України у Конституційному
Суді України, Державна митна служба України, Державна податкова адміністрація України, науковці Інституту економіко-правових досліджень НАН України, Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, Академії митної служби України, Національного університету державної податкової служби України, Науково-дослідного інституту фінансового права Національного університету державної податкової служби України, Київського національного торговельно-економічного університету.
Конституційний Суд України, вирішуючи порушені у конституційному поданні (n0018100-09) питання, виходить з того, що відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах,встановлених законом (частина перша статті 67) (254к/96-ВР); система оподаткування, податки і збори встановлюються виключно законами України (пункт 1 частини другої статті 92) ( 254к/96-ВР). “Виконання конституційного обов’язку, передбаченого статтею 67 Конституції України (254к/96-ВР), реалізується сплатою кожним податків і зборів. Встановлення системи оподаткування, податків і зборів, їх розмірів та порядку сплати є виключною прерогативою закону” (підпункт 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 24 березня 2005 року N 2-рп/2005) ( v002p710-05 ).

У Законі України “Про систему оподаткування” ( 1251-12 ) мито віднесено до загальнодержавних податків і зборів (пункт 5 частини першої статті 14) (1251-12). Мито, що стягується митницею, являє собою податок на товари та інші предмети, які переміщуються через митний кордон України (стаття 6 Закону України “Про Єдиний митний тариф”) ( 2097-12 ).

Законом N 2371 ( 2371-14 ) встановлено, що тимчасова надбавка до діючої ставки ввізного мита вважається ввізним митом у розумінні Закону України “Про Єдиний митний тариф” (2097-12) (підпункт 3.3 пункту 3 статті 3 “Прикінцеві положення”).

Отже, конституційні положення про обов’язковість закріплення у законі системи оподаткування, податків і зборів визначають і правовий режим тимчасової надбавки до діючої ставки ввізного мита.

Загальновизнаними елементами правового механізму регулювання податків і зборів (обов’язкових платежів) є суб’єкт або платник податку, об’єкт оподаткування, одиниця оподаткування, джерело сплати податку, податкова ставка, податковий період, строки та порядок сплати податку, податкова квота, податкові пільги.

Аналіз змісту підпункту 3.5 пункту 3 статті 3 “Прикінцеві положення” Закону N 2371 (2371-14) свідчить, що його приписами Кабінету Міністрів України надано право зменшувати (скасовувати) такий елемент правового механізму регулювання ввізного мита, як податкова ставка, що є законодавчо встановленим розміром податку на одиницю оподаткування. Згідно з цією нормою Кабінет Міністрів України має право здійснити таке зменшення (скасування) тимчасової надбавки шляхом видання відповідної постанови, яка набирає чинності на десятий календарний день після офіційного оприлюднення та втрачає чинність у день закінчення дії тимчасової процедури. Аналогічне право надане Кабінету Міністрів України і положенням абзацу восьмого частини другої статті 9 Закону N 959 (959-12). Цим приписом закріплено право Кабінету Міністрів України зменшувати та скасовувати тимчасову надбавку до діючих ставок ввізного мита на деякі товари згідно з процедурою, визначеною міжнародними угодами України.

За Законом N 2371 (2371-14) Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про продовження тимчасової процедури, але не більш як на наступні шість місяців. Таке рішення оформляється постановою, яка має бути офіційно оприлюднена не пізніше ніж за 30 календарних днів до дня закінчення першого шестимісячного періоду. У цьому випадку відновлюється порядок нотифікації Комітету з питань обмеження платіжного балансу СОТ та консультації у його межах, якщо інше рішення не було прийняте під час попередніх консультацій з цим Комітетом (підпункт 3.6 пункту 3 статті 3 “Прикінцеві положення”) (2371-14). З аналізу цієї норми вбачається, що Кабінету Міністрів України надано право на певний строк встановлювати окремий вид ввізного мита – тимчасову надбавку до діючої ставки ввізного мита виходячи з її визначення у підпункті 3.3 пункту 3 статті 3 “Прикінцеві положення” Закону N 2371 ( 2371-14 ).

Отже, згідно з оспорюваними нормами Закону N 2371 (2371-14) (підпункти 3.5, 3.6 пункту 3 статті 3 “Прикінцеві положення”) та Закону N 959 (959-12) (абзац восьмий частини другої статті 9) за Кабінетом Міністрів України закріплено повноваження визначати елементи правового механізму регулювання щодо такого виду податку, як ввізне мито.

Прийняття законів належить до повноважень парламенту – Верховної Ради України як єдиного законодавчого органу в Україні (стаття 75 пункт 3 частини першої статті 85, стаття 91 Конституції України) ( 254к/96-ВР ).

Конституційний Суд України неодноразово роз’яснював, що:

– “право приймати закони, вносити до них зміни у разі, коли воно не здійснюється безпосередньо народом (статті 5, 38, 69, 72 Конституції України) (254к/96-ВР), належить виключно Верховній
Раді України (пункт 3 частини першої статті 85 Конституції України) ( 254к/96-ВР ) і не може передаватись іншим органам чи посадовим особам. Закони та інші нормативно-правові акти
приймаються на основі Конституції України ( 254к/96-ВР ) і повинні відповідати їй (частина друга статті 8 Конституції України)” (254к/96-ВР) (пункт 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 2000 року N 15-рп/2000) ( v015p710-00 );

– “права делегування законодавчої функції парламентом іншому органу влади (у даному випадку Кабінету Міністрів України) Конституцією України ( 254к/96-ВР ) не передбачено” (підпункт 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 9 жовтня 2008 року N 22-рп/2008) ( v022p710-08 ).

Делегування законодавчої функції парламентом іншому органу влади порушує вимоги Основного Закону України ( 254к/96-ВР ), згідно з яким органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією ( 254к/96-ВР ) межах і відповідно до законів України (частина друга статті 6) ( 254к/96-ВР ), а органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією ( 254к/96-ВР ) та законами України (частина друга статті 19) ( 254к/96-ВР ).

Отже, відповідно до конституційних положень право встановлювати (скасовувати) загальнодержавні податки і збори (обов’язкові платежі), включаючи ввізне мито та розмір тимчасової надбавки до діючих ставок ввізного мита, належить до законодавчих повноважень Верховної Ради України. Це виключне повноваження передбачає і право парламенту визначати всі елементи правового механізму регулювання податків і зборів (обов’язкових платежів), у тому числі податкову ставку (розмір податку на одиницю оподаткування) та строки справляння податку.

Конституцією України ( 254к/96-ВР ) до повноважень Кабінету Міністрів України віднесено, зокрема, забезпечення проведення податкової політики (пункт 3 статті 116) ( 254к/96-ВР ). З огляду на конституційно визначені повноваження Верховної Ради України у сфері оподаткування Конституційний Суд України дійшов висновку, що це конституційне повноваження Кабінету Міністрів України не передбачає права встановлювати загальнодержавні податки і збори (обов’язкові платежі) або визначати окремі елементи їх правового механізму регулювання. Цей висновок підтверджується і змістом ряду законодавчих положень, в яких відповідно до вимог конституційних норм розмежовано повноваження Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України у сфері оподаткування і митної справи:

– у частині другій статті 14 Закону України “Про систему оподаткування” ( 1251-12 ) зазначено, що загальнодержавні податки і збори (обов’язкові платежі), а отже, і ввізне мито, встановлюються Верховною Радою України і справляються на всій території України;

– у частині першій статті 2 Закону N 2371 ( 2371-14 ) вказано, що встановлення нових та зміна діючих ставок ввізного мита здійснюються з урахуванням висновків Кабінету Міністрів України, але виключно шляхом прийняття законів Верховною Радою України;

– у частині другій статті 7 Закону України “Про Єдиний митний тариф” ( 2097-12 ) передбачено, що встановлення пільг та зміна ставок мита, в тому числі на предмети особистого користування, здійснюються Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України;

– Закон України “Про Кабінет Міністрів України” ( 279-17 ) надає Кабінету Міністрів України повноваження забезпечувати проведення податкової політики, організовувати та забезпечувати здійснення митної справи (абзаци дванадцятий, дев’ятнадцятий пункту 1 частини першої статті 20) ( 279-17 ), але не встановлювати податки і збори, визначати елементи їх правового механізму регулювання;

– у частині четвертій статті 3 Митного кодексу України ( 92-15 ) передбачено, що Кабінет Міністрів України організовує та забезпечує здійснення митної справи відповідно до цього Кодексу ( 92-15 ), інших законів України та міжнародних договорів, укладених в установленому законом порядку, координує діяльність спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в галузі митної справи, інших органів виконавчої влади при вирішенні питань, що стосуються митної справи.

Враховуючи зазначені Конституцією України ( 254к/96-ВР ) повноваження Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України у сфері оподаткування, Конституційний Суд України дійшов висновку, що у підпунктах 3.5, 3.6 пункту 3 статті 3 Закону N 2371 ( 2371-14 ), абзаці восьмому частини другої статті 9 Закону N 959 ( 959-12 ) законодавцем делеговано повноваження Кабінету Міністрів України визначати окремі елементи правового механізму регулювання ввізного мита. Таким чином, оспорюваними положеннями цих законів порушено конституційний принцип поділу державної влади, що не відповідає вимогам статті 6, частини другої статті 8, частини другої статті 19, статей 67, 75, пункту 3 частини першої статті 85, статті 91, пункту 1 частини другої статті 92 Конституції України ( 254к/96-ВР ).

На підставі викладеного та керуючись статтями 147, 150, частинами першою, другою статті 152, статтею 153 Конституції України ( 254к/96-ВР ), статтями 51, 61, 63, 65, 67, 69, 73, 77 Закону України “Про Конституційний Суд України” ( 422/96-ВР ), Конституційний Суд України

в и р і ш и в:

Визнати такими, що не відповідають Конституції України ( 254к/96-ВР ) (є неконституційними):

– підпункт 3.5 пункту 3 статті 3 “Прикінцеві положення” Закону України “Про Митний тариф України” від 5 квітня 2001 року N 2371-III ( 2371-14 ) в редакції Закону України від 4 лютого 2009 року N 923-VI (923-17 );

– положення підпункту 3.6 пункту 3 статті 3 “Прикінцеві положення” Закону України “Про Митний тариф України” від 5 квітня 2001 року N 2371-III ( 2371-14 ) в редакції Закону України від 4 лютого 2009 року N 923-VI ( 923-17 ) у частині делегування повноважень Кабінету Міністрів України щодо продовження тимчасової процедури (процедури запровадження, змін та скасування тимчасової надбавки до діючих ставок ввізного мита на деякі товари);

– абзац восьмий частини другої статті 9 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991 року N 959-XII ( 959-12 ) в редакції Закону України від 4 лютого 2009 року N 923-VI ( 923-17 ).

Положення Закону України “Про Митний тариф України” від 5 квітня 2001 року N 2371-III ( 2371-14 ) в редакції Закону України від 4 лютого 2009 року N 923-VI ( 923-17 ) та Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991 року N 959-XII ( 959-12 ) в редакції Закону України від 4 лютого 2009 року N 923-VI ( 923-17 ), визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у “Віснику Конституційного Суду України” та в інших офіційних виданнях України.

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

Перегляди 1202

Прокоментувати