«Необгрунтовані» касаційні скарги: спір тільки починається

автор: Катерина Гупало

видання: "Юридична газета", № 10

12 березня, 2013 Преса

Непоодинокі випадки, коли у відповідь на звернення із касаційною скаргою заявник отримує від Вищого адміністративного суду України (далі – “ВАСУ”) ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження у зв’язку із необґрунтованістю касаційної скарги. Нормативною підставою для такого рішення суд використовує положення п. 5 ч. 5 ст. 214 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – “КАС України”).

Зміни в КАС України, що дозволяють суду відмовляти у відкритті касаційного провадження із підстав необґрунтованості скарги, були запроваджені Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення окремих положень адміністративного судочинства” від 17 листопада 2011 року. Вбачається, що такі зміни законодавець вносив з благородною метою ввести в адміністративне судочинство ще один засіб процесуальної економії та зменшити навантаження на касаційну інстанцію, де ще досі очікує на вирішення величезна кількість адміністративних справ.

Однак на практиці таке законодавче нововведення набуло дещо іншого забарвлення, оскільки часто зачіпає безпосередньо майнові інтереси заявників і позбавляє їх шансів на можливий захист на рівні касаційної інстанції. Зокрема, платникам податків почали відмовляти у відкритті касаційного провадження у справах щодо оскарження податкових повідомлень-рішень. В якості прикладу можна навести ухвали ВАСУ від 12.11.2012 року № К/9991/71595/12, від 12.11.2012 року № К/9991/69530/12, від 12.12.2012 року № К/9991/76180/12 та від 20.12.2012 року № К/9991/78087/12 та інші.

При цьому хоча б мінімальні критерії обґрунтованості касаційної скарги в чинному законодавстві відсутні. Як наслідок, це дає змогу суду застосовувати доволі широку інтерпретацію вимоги щодо обґрунтованості касаційної скарги. Загалом, досить поширеним є формулювання про відмову у відкритті касаційного провадження у зв’язку із тим, що “зміст касаційної скарги зводиться до викладення встановлених обставин справи, норм матеріального та процесуального права безвідносно до висновків суду в оскаржуваних судових рішеннях щодо правової оцінки обставин справи”. Таке кліше зустрічається у більшості із зазначених вище ухвал ВАСУ.

Наскільки така оцінка змісту касаційної скарги може бути правильною, питання кожного окремого випадку. Однак справедливим для встановлення обґрунтованості касаційних скарг мабуть може бути орієнтування по аналогії на характер викладення (зміст) судових рішеннях,  адже для них теж встановлений критерій обґрунтованості. Так ст. 159 КАС України вимагає законності і обґрунтованості рішення. При цьому ч. 3 вказаної статті визначає, що “3.Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні”. За цих обставин встановлення до касаційних скарг вимог суттєво відмінних від тих, яким практично відповідають за характером викладення (змістом) переважна більшість судових рішень, слід визнати непропорційним.

Кажуть, що в одній із відомих країн на будівлі головного суду є напис: “Рішення цього суду є остаточним не тому, що вони вірні, а є вірними тому що остаточні”. А “вироки” КАСУ про відмову у відкритті касаційного провадження, чи є вони (остаточно) вірними?

За загальним підходом, ухвали ВАСУ щодо відмови у відкритті касаційного провадження як рішення процесуального характеру подальшому оскарженню не підлягають. Водночас Єдиний державний реєстр судових рішень містить декілька постанов Верховного Суду України (далі – “ВСУ”), у яких відмова касаційної інстанції відкрити провадження у зв’язку із невиконанням вимоги обґрунтованості касаційної скарги не стала перешкодою для розгляду заяви про неоднакове застосування норм матеріального права по суті. Привертає увагу, наприклад, рішення ВСУ від 27.02.2012 року у справі за позовом фізичної особи до управління праці та соціального захисту населення Сумської міської ради про визнання дій протиправними та стягнення грошової допомоги. Так, у даній постанові ВСУ не аналізує питання правомірності відмови у відкритті касаційного провадження, а безпосередньо розглядає питання щодо порядку застосування певних норм матеріального права та за його результатами направляє справу на новий розгляд до ВАСУ.

Однак не варто сприймати дане рішення ВСУ як таке, що безпосередньо як “прецедент” дає можливість платникам податків відновити судовий розгляд по справах, в рамках яких винесено ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження на підставах необґрунтованості касаційної скарги. Адже розглядувана вище справа несе у собі відбиток цивільного процесуального законодавства. В свою чергу ч. 5 ст. 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – “ЦПК України”) забороняє відмовляти у відкритті касаційного провадження на підставі необґрунтованості скарги, якщо мало місце неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вбачається, що саме цей процесуальний нюанс був використаний ВСУ для перегляду судових рішень.

Однак є в тому рішенні ВСУ і інший нюанс, – розгляд питань матеріального права, – який вбачається і за КАС України дає шанси на відповідне звернення до ВСУ. Нагадаємо, що ч. 5 ст. 214 КАС України щодо підстав для відмови у відкритті касаційного провадження викладена буквально наступним чином: “касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи”. Отже для відмови мало лише необґрунтованості касаційної скарги, обов’язкова наявність ще такої обставини (яка у нормі наводиться через сполучник “і”) як відсутність необхідності перевірки викладених у скарзі доводів. Таке можливо тільки якщо щодо таких доводів є усталена практика касаційної інстанції, і вони не потребують розгляду –надцятого разу.

Однак відповідного висновку ВАСУ може дійти виключно шляхом аналізу доводів і підстав, зазначених в касаційній скарзі, та порівняння їх із доводами та підставами, що використані судами попередніх інстанцій та самим ВАСУ в аналогічних справах (тобто порівнянні із тим, як суди попередніх інстанцій в цій справі і ВАСУ в аналогічних справах застосували норми матеріального права).

При цьому аналіз та порівняння ВАСУ доводів скаржника і доводів судів попередніх інстанцій і доводів розглянутих ВАСУ раніше в аналогічних по суті справах є застосуванням норм матеріального права.

Тому, ухвала ВАСУ про відмову у відкритті провадження є по суті судовим рішенням, яким суд касаційної інстанції застосував норми матеріального права. Наявність такого рішення є однією з необхідних умов для подачі заяви про перегляд до ВСУ. Іншою передумовою для звернення є наявність неоднакового застосування норм матеріального права. Тобто у разі, якщо ВАСУ розглянув справу і виніс рішення, а в іншому випадку, коли судами попередніх інстанцій аналогічна справа вирішена інакше, не допустив таку аналогічну справу вирішену інакше до касаційного провадження, то можна ставити питання про звернення до ВСУ через неоднакове застосування норм матеріального права.

Викладений вище підхід не є безспірним, і базується на кваліфікації ухвали ВАСУ про відмову у відкритті касаційного провадження як по суті рішенні про застосування норм матеріального права.

Ст. 237 КАС України дозволяє звернення із заявою до ВСУ лише у випадках неоднакового застосування норм матеріального права та встановлення міжнародною судовою інстанцією порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом. Відповідно, ВСУ обмежений можливістю виносити рішення лише стосовно зазначених випадків. Однак КАС України не наділяє ВСУ повноваженнями перевіряти дотримання касаційною інстанцією вимог процесуального права. Тобто, рішення ВАСУ процесуального характеру не можуть бути предметом перегляду для ВСУ, а отже якщо кваліфікувати ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження лише як рішення процесуального характеру, то підстав для звернення до ВСУ не буде.

Саме тому згадана вище постанова ВСУ від 27.02.2012 року супроводжується окремими думками суддів. Зокрема, судді Маринченко В.Л., Тітов Ю.Г. та Кривенко В.В. зазначили про неможливість перевірити законність ухвали ВАСУ про відмову у відкритті касаційного провадження через відсутність у ВСУ повноважень щодо усунення розбіжностей у застосуванні норм процесуального права.

Водночас деякі із суддів запропонували альтернативний підхід щодо вирішення даної ситуації. Зокрема, судді Маринченко В.Л. та Кривенко В.В. вважають, що в такому разі провадження про перегляд судових рішень підлягає закриттю як помилково відкрите, а от справа підлягає поверненню до ВАСУ для повторного вирішення питання про допуск справи до провадження. Однак і запропонований підхід має свої недоліки. Так, Верховний Суд України як орган судової гілки державної влади у відповідності до ч. 2 ст. 19 Конституції України зобов’язаний діяти виключно на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Станом на сьогодні КАС України не закріплює за ВСУ повноваження повертати справу до ВАСУ для повторного вирішення питання про відкриття провадження у справі. Відповідно, платнику податків не варто розраховувати на те, що звернення до ВСУ у зв’язку із відмовою у відкритті касаційного провадження матиме наслідком повернення справи до ВАСУ для повторного вирішення цього питання.

Таким чином, звернення до ВСУ після винесення судом касаційної інстанції ухвали про відмову у відкритті касаційного провадження у зв’язку із необґрунтованістю касаційної скарги залишається наразі принаймні спірним як інструмент захисту прав.

Як подальший крок в цьому напрямку може розглядатися звернення до Європейського суду з прав людини. Так, відмовляючи у відкритті касаційного провадження суд фактично відмовляє у доступі до суду як складового елементу права на справедливий суд, закріпленого у ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Варто згадати остаточне рішення Європейського суду з прав людини у справі “Перетятко та Шереметьев проти України”, де суд встановив порушення передбаченого у ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод права на справедливий суд, а зокрема, права на доступ до суду, у зв’язку із залишенням ВАСУ без розгляду касаційних скарг заявників.

При цьому положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є складовою частиною матеріального права України в силу ст. 9 Конституції України. А отже неоднакове застосування положень Конвенції щодо забезпечення права на доступ до суду слід розглядати як неоднакове застосування норм саме матеріального права, що дає в своє чергу право на звернення до ВСУ.

Основна мета добросовісного платника податків, який отримав негативні рішення в рамках нижчих ланок національної судової системи, полягає у тому, щоб його аргументи почули та надали їм належну оцінку. З цього приводу доцільно поглянути на відмову касаційної інстанції у відкритті провадження у зв’язку із необґрунтованістю скарги не лише як на відмову у доступі до суду як такого, але й як на відмову національних судів розглядати аргументи по суті спору. До прикладу, якщо всупереч принципу індивідуальної відповідальності платникові податків нарахували податкові зобов’язання у зв’язку із негараздами із контрагентом, доцільно зазначити в заяві до Європейського суду з прав людини і про порушення передбаченого у ст. 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод права на майно.

Таким чином, питання необґрунтованості касаційних скарг балансує на тонкій межі інтересів платників податків та завантаженості суду касаційної інстанції. Наразі з боку суду досить дискреційний підхід з цього питання. Однак активна позиція зі сторони платників податків, в тому числі можливо із виходом для вирішення цього питання за рамки власне національної судової системи, з часом може змінити стан справ.

Завантажити pdf-файл статті українською мовою (927,0 Kb)

Перегляди 7706

Прокоментувати