Електронні правочини та інші нововведення Закону України «Про електронну комерцію»

17 листопада, 2015 Інформаційні листи

3 вересня 2015 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про електронну комерцію» № 675-VIII (далі – «Закон»), який набрав законної сили з 30 вересня 2015 р.

Законом врегульовано порядок вчинення так званих електронних правочинів, здійснених з використанням електронно-інформаційних систем, зокрема, купівлі-продажу товарів, виконання робіт та надання послуг у мережі Інтернет.

Хоч в цілому він має чимало недоліків та неузгодженостей, все ж його прийняття є досить очікуваним та прогресивним. Серед основних нововведень наступні:

1) Чи регулюється B2B? Через нечіткість та недоліки юридичної техніки Закону, питання про те, чи поширюється Закон на так звані відносини B2B («бізнес – бізнес»), залишається спірним.

Закон чітко не визначає коло суб’єктів, на відносини яких він поширюється. Читаючи Закон, складається враження, що його метою було врегулювання як відносин «бізнес – споживач», так і відносин «бізнес – бізнес». Однак в ст. 8 Закону при визначенні правового статусу покупця у сфері електронної комерції законодавець вказав, що права та обов’язки покупця визначаються Законом України «Про захист прав споживачів» та що такий покупець прирівнюється до споживача у разі укладення договору поза торговельними або офісними приміщеннями, та у разі укладення договору на відстані.

Ми вважаємо, що таке прирівнювання покупця у правах та обов’язках до споживача є лише своєрідним засобом юридичної техніки, стосується виключно прав та обов’язків споживача, а не власне його статусу, а також не означає, що покупцями за Законом можуть бути лише фізичні особи (як передбачено Законом України «Про захист прав споживачів»). Однак ч. 4 цієї ж статті розвіює усілякі «надії» та вживає термін «фізична особа» при врегулюванні питання надання покупцем інформації, необхідної для вчинення електронного правочину. При цьому Закон не визначає переліку інформації, яку зобов’язана надати юридична особа у разі укладення електронного правочину. В системному тлумаченні це наштовхує на думку, що під покупцем все ж мається на увазі саме фізична особа, а тому Закон не поширюється на відносини B2B («бізнес-бізнес»). Втім, питання все ж залишається дискусійним.

2) Електронний правочин = письмовий правочин. Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями та підписаний у порядку, визначеному законом, прирівняний за своїми правовими наслідками до письмового договору (ч. 12 ст. 11 Закону).

Зауважимо, що і раніше ч. 1 ст. 207 Цивільного кодексу України було передбачено, що правочин вважається «таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку». Однак на практиці важко було довести, що правочин, вчинений за допомогою електронного зв’язку, дійсно є письмовим правочином у розумінні процитованого положення Цивільного кодексу України. Тому прирівнювання Законом електронної форми правочину до письмової однозначно усуває будь-які сумніви щодо правових наслідків такого виду правочину.

3) Електронні документи як докази. Законом також передбачено можливість подання електронних документів (повідомлень), що пов’язані з електронним правочином, як письмових доказів у судовому процесі. Такі докази можуть бути подані в електронній формі та/ або у формі паперових копій електронних повідомлень (ч. 13 ст. 11 Закону). Таким чином, Законом однозначно визначено, що електронні документи мають досліджуватися судом як письмові докази, а не речові.

4) Укладення електронного правочину. Законом передбачено, що пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах. Відповідь про прийняття пропозиції (акцепт) може надаватися шляхом:

  • вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний правочин;
  • заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття пропозиції в електронній формі (наприклад, шляхом погодження з умовами чи правилами);
  • надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір.

У другому й третьому випадках заява та повідомлення повинні бути підписані у порядку, визначеному Законом (про це далі).

5) Підписання електронного документа. Підписання електронних правочинів здійснюється шляхом проставлення:

  • електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис» – цей спосіб підписання договору може використовуватися виключно, якщо усі сторони електронного правочину використовують засіб електронного цифрового підпису;
  • електронного підпису одноразовим ідентифікатором – це відома споживачам так звана алфавітно-цифрова послідовність, що передається засобом зв’язку на електронну пошту або мобільний телефон споживача для введення в інформаційно-телекомунікаційній системі продавця для підтвердження укладення правочину;
  • аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) – може використовуватися за письмовою згодою сторін, у якій повинні міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

6) Видача документа на підтвердження вчинення електронного правочину. Закон також передбачає, що покупець (замовник, споживач) повинен отримати підтвердження вчинення електронного правочину у формі електронного документа, квитанції, товарного чи касового чека, квитка, талона або іншого документа у момент вчинення правочину, або у момент виконання продавцем обов’язку передати покупцеві товар. При цьому таке підтвердження повинно містити інформацію про умови та порядок обміну (повернення) товару, відмови від роботи чи послуги, порядок прийняття претензій, гарантійні зобов’язання та інші умови, перелік яких визначений Законом.

7) Легалізовано спам. У Законі всім відомий спам цивілізовано названий як «комерційне електронне повідомлення» – «електронне повідомлення у будь-якій формі, метою якого є пряме чи опосередковане просування товарів, робіт чи послуг або ділової репутації особи, яка провадить господарську або незалежну професійну діяльність» (ч. 10 ст. 3 Закону).

При цьому законодавець дещо суперечить сам собі: спочатку вказує, що такі повідомлення поширюються «лише на підставі згоди на отримання таких повідомлень, наданої особою, якій такі повідомлення адресовані» (ч. 2 ст. 10 Закону). Тобто нібито, якщо немає згоди, то повідомлення не можна надсилати. Проте вже в наступній частині статті законодавець вказує, що «комерційне електронне повідомлення може надсилатися особі без її згоди лише за умови, що вона може відмовитися від подальшого отримання таких повідомлень». Закон не встановлює кількісних обмежень надсилання повідомлень споживачам. Єдине, що вимагає при відправці – передбачити можливість відмовитися від розсилки. Але навіть у випадку, коли особа дала згоду на відправлення їй повідомлень, вона в будь-якому разі зберігає за собою право відмовитися від розсилки.

Зауважимо також, що Законом встановлені чіткі вимоги до змісту повідомлень:

  • комерційне електронне повідомлення має чітко ідентифікуватися як таке;
  • особа, від імені якої надсилається комерційне електронне повідомлення, зобов’язана забезпечити прямий, простий доступ особам, яким воно адресовано, до відомостей про повне найменування юридичної особи чи ФОПа, їх місцезнаходження, адресу електронної пошти та/ або інтернет-магазину, має бути вказаний ідентифікаційний код юридичної особи або реєстраційний номер облікової картки платника податків, відомості про ліцензію (якщо є) тощо;
  • інформація про знижки, премії, заохочувальні подарунки тощо має чітко ідентифікуватися як така, а умови їх отримання мають бути доступними та викладатися у спосіб, що унеможливлює двозначне розуміння, а також відповідати вимогам законодавства про рекламу;
  • інформація про вартість товару, роботи, послуги повинна містити відомості щодо включення податків у її розрахунок та, у разі доставки товару, інформацію про вартість доставки.

8) Діяльність після ліцензування. Суб’єкти господарювання, діяльність яких підлягає ліцензуванню, можуть розповсюджувати товари, виконувати роботи чи надавати послуги в мережі Інтернет виключно після отримання ліцензії або дозвільного документа на провадження відповідного виду діяльності.

Звертаємо Вашу увагу на те, що наведений вище коментар не є консультацією і пропонується з інформаційною метою. В конкретних ситуаціях рекомендується отримання повної фахової консультації.

З повагою,

© WTS Consulting LLC, 2015

Перегляди 1264

Прокоментувати