Аналітика

1.

Наприкінці минулого 2014 року Кабмін, за підтримки Верховної Ради, «обдарував» Україну новими податками, зокрема, податком на нерухомість в новій редакції і транспортним податком – податком з машин обсягом двигуна понад 3 літри.

Цих податків немає в переліку загальнодержавних податків та зборів (стаття 9 Податкового кодексу, далі– «ПКУ», «Кодекс»). А, відповідно до  п. 9.4. ст. 9 ПКУ «установлення загальнодержавних податків та зборів, не передбачених цим Кодексом, забороняється»; відповідно до п. 4.2. «загальнодержавні, місцеві податки та збори, справляння яких не передбачено цим Кодексом, сплаті не підлягають».

Приховалися нові податки серед місцевих (стаття 10 ПКУ). Причому в статті 10, якою встановлено перелік місцевих податків, такі податки прямо не вказані. Натомість там є тепер «податок на майно» (п.п. 10.1.1.), який складається із 3 (трьох) різних податків, кожен із різними елементами податку, як їх визначено п. 7.1 ст. 7 ПКУ. Тобто є три різних податки, з різними об’єктами оподаткування, базою оподаткування, ставкою оподаткування, порядком обчислення тощо; ці три різних за визначальними елементами податки Кабмін приписав рахувати одним податком, щоб вважалося, що в Україні стало менше податків.

Відповідно до ст. 265 ПКУ в новій редакції:

«265.1. Податок на майно складається з:

Податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, прописаний в статті 266, а транспортний податок (тобто податок на легкові автомобілі, які використовувалися до 5 років і мають об’єм циліндрів двигуна понад 3000 куб. см) – у статті 267.

2.

Особливість місцевих податків полягає в тому, що вони за законом не можуть бути встановлені безпосередньо рішенням Верховної Ради України.

Пунктом 8.3. ст. 8 ПКУ визначено: «8.3. До місцевих належать податки та збори, що встановлені відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, визначених цим Кодексом, рішеннями сільських, селищних і міських рад у межах їх повноважень, і є обов’язковими до сплати на території відповідних територіальних громад». Водночас, відповідно до п. 4.4. ст. 4 ПКУ: «4.4. Установлення і скасування податків та зборів, а також пільг їх платникам здійснюються відповідно до цього Кодексу Верховною Радою України, а також Верховною Радою Автономної Республіки Крим, сільськими, селищними, міськими радами у межах їх повноважень, визначених Конституцією України та законами України».

Тобто безпосереднє встановлення місцевих податків (а, отже, і податку на нерухоме майно і транспортного податку) віднесено Податковим кодексом до компетенції відповідних сільських, селищних, міських рад у межах їх повноважень.

Встановлення місцевих податків виключно відповідними рішеннями місцевих рад закріплено також п. 24 ч. 1 ст. 26 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» та ст. 143 Конституції України.

Отже, Верховна Рада не може безпосередньо своїм рішенням запровадити такі податки як місцеві на відповідних територіях.

3.

Податковим кодексом наразі також встановлено:

«10.2. Місцеві ради обов’язково установлюють єдиний податок та податок на майно (в частині транспортного податку та плати за землю).

10.3. Місцеві ради в межах повноважень, визначених цим Кодексом, вирішують питання відповідно до вимог цього Кодексу щодо встановлення податку на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) та встановлення збору за місця для паркування транспортних засобів, туристичного збору».

Таким чином, місцеві ради за ПКУ мають обов’язково встановити (відповідним рішенням місцевої ради) транспортний податок і вирішити питання (на власний розсуд), чи запроваджувати податок ( і в яких розмірах) на майно, відмінне від земельної ділянки.

4.

Як визначено Податковим кодексом (п. 4.4. ст. 4 та 8.3 ст. 8), це мають бути відповідні рішення, буквально, сільських, селищних, міських рад (тобто, наприклад, обласні ради не мають компетенції встановлювати такі податки), і таким чином будуть встановлені податки, обов’язкові до сплати тільки «на території відповідних територіальних громад» (п. 8.3. ст. 8 ПКУ).

Без такого рішення вказані податки сплаті не підлягають.

5.

До того ж, Податковим кодексом встановлений особливий порядок набуття чинності рішень щодо запровадження місцевих податків:

«12.5. Офіційно оприлюднене рішення про встановлення місцевих податків та зборів є нормативно-правовим актом з питань оподаткування місцевими податками та зборами, який набирає чинності з урахуванням строків, передбачених підпунктом 12.3.4 цієї статті».

«12.3.4. Рішення про встановлення місцевих податків та зборів офіційно оприлюднюється відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлюваних місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом».

Тобто, виходячи з наведених вище норм Кодексу, нові податки практично не можуть бути визнані обов’язковими до сплати принаймні в 2015 році, адже місцеві ради не приймали і не могли прийняти і офіційно оприлюднити до 15 липня минулого 2014 року рішення про встановлення таких податків і зборів.

6.

Щоправда, пунктом 12.3.5. ст. 12 ПКУ надалі встановлено: «12.3.5. У разі якщо сільська, селищна або міська рада не прийняла рішення про встановлення відповідних місцевих податків і зборів та акцизного податку в частині реалізації суб’єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів, що є обов’язковими згідно з нормами цього Кодексу, такі податки до прийняття рішення справляються виходячи з норм цього Кодексу із застосуванням їх мінімальних ставок, а плата за землю справляється із застосуванням ставок, які діяли до 31 грудня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосування плати за землю».

Транспортний податок, за нормами Кодексу, підлягає обов’язковому встановленню (п. 10.2. ст. 10 ПКУ), а от обов’язковість податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, нормами чинної редакції Кодексу не передбачена¹.

Отже, виходячи із наведених вище норм, податок на нерухомість (щодо нововведень наразі не відображених в рішеннях місцевих рад) сплаті принаймні в 2015 році не підлягатиме.

7.

Що ж стосується законності транспортного податку і його «обов’язковості» в 2015 році як місцевого податку, без відповідних рішень місцевих рад, теж є великі сумніви.

Зокрема, пунктом 4.4. ПКУ встановлено:

«4.4. Установлення і скасування податків та зборів, а також пільг їх платникам здійснюються відповідно до цього Кодексу Верховною Радою України, а також Верховною Радою Автономної Республіки Крим, сільськими, селищними, міськими радами у межах їх повноважень, визначених Конституцією України та законами України».

Проте, як ми пам’ятаємо, ст. 19 Конституції України встановлює: «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України».

Відповідні повноваження, їх розмежування між Верховною Радою ті місцевими радами, зокрема, щодо установлення місцевих податків, так визначені ст. 12 ПКУ:

«Стаття 12. Повноваження Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, сільських, селищних та міських рад щодо податків та зборів.

12.3. Сільські, селищні, міські ради в межах своїх повноважень приймають рішення про встановлення місцевих податків та зборів.

12.3.1. Встановлення місцевих податків та зборів здійснюється у порядку, визначеному цим Кодексом.

12.3.2. При прийнятті рішення про встановлення місцевих податків та зборів обов’язково визначаються об’єкт оподаткування, платник податків і зборів, розмір ставки, податковий період та інші обов’язкові елементи, визначенні статтею 7 цього Кодексу з дотриманням критеріїв, встановлених розділом XII цього Кодексу для відповідного місцевого податку чи збору. … ».

Тобто за Податковим кодексом (а також Конституцією України та Законом «Про місцеве самоврядування в Україні»)  встановлення місцевих податків, включно із встановленням їх конкретної ставки, віднесено до виключної компетенції (повноважень) місцевих рад.

Що таке встановлення податку визначається, фактично, п. 7.1 ст. 7 ПКУ, за яким встановлення податку означає визначення таких елементів, які перелічені в п.7.1.

Верховна Рада України може встановлювати тільки перелік дозволених до встановлення [місцевими радами] місцевих податків і дозволених граничних параметрів таких податків. А, власне, встановлення місцевих податків, із дотриманням встановлених Верховною Радою критеріїв, – це вже компетенція тільки відповідних місцевих рад.

Вбачається, що фактичне перебирання на себе Верховною Радою повноважень місцевих рад шляхом внесення норм до ПКУ щодо обов’язкового справляння відповідних місцевих податків, навіть за умови відсутності відповідного рішення місцевої ради  (ба, навіть фактичного позбавлення місцевих рад можливості волевиявлення через запровадження обов’язковості того ж транспортного податку і встановлення безальтернативної фіксованої ставки), і цим самим установлення такого податку через голову місцевих рад, є виходом за межі компетенції Верховної Ради з питань оподаткування, яка встановлена законом і ст. 143 Конституції України. До речі, цікаво як таке співвідноситься: декларована на словах політика децентралізації і фактичне перебирання на себе Верховною Радою відповідних повноважень місцевих рад.

Так що обов’язковість транспортного податку (як установленого Верховною Радою за межами наданою їй законом і Конституцією компетенції) без відповідних рішень місцевих рад щонайменше спірна. Тож цілком імовірно виникнення спорів щодо цього.

8.

Щодо неправомірності справляння транспортного податку є наступні аргументи.

По суті цей податок є загальнодержавним, як його визначено ПКУ:

«8.2. До загальнодержавних належать податки та збори, що встановлені цим Кодексом і є обов’язковими до сплати на усій території України, крім випадків, передбачених цим Кодексом».

Нагадаємо, що встановлення податку означає визначення обов’язково елементів перелічених в п. 7.1. ст. 7 ПКУ.

Всі такі обов’язкові елементи транспортного податку визначені безпосередньо Кодексом (тобто Верховною Радою) у ст. 267.

Зокрема, конкретна ставка податку встановлена безпосередньо Верховною Радою – це п. 267.4 ст. 267 ПКУ. Іншими словами, Верховна Рада визначила не діапазон граничних ставок (див. щодо цього ст. 27 ПКУ), а конкретну ставку податку, що є прерогативою місцевих рад. Так само безпосередньо Верховною Радою визначені і всі інші обов’язкові елементи.

Отже, цей податок фактично встановлений Верховною Радою у Кодексі і є обов’язковим до сплати на всій території України. При цьому його справлення за Кодексом (за єдиною для всієї України ставкою) не потребує прийняття якогось рішення місцевої ради.

При цьому цей податок не відповідає обов’язковим ознакам місцевого податку, як їх встановлено Кодексом:

«8.3. До місцевих належать податки та збори, що встановлені відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, визначених цим Кодексом, рішеннями сільських, селищних і міських рад у межах їх повноважень, і є обов’язковими до сплати на території відповідних територіальних громад».

Відповідно до норм Кодексу розглядуваний податок не потребує для фактичного встановлення відповідного рішення місцевої ради і є обов’язковим до сплати не лише на території певної окремої територіальної громади чи громад, а (без виключень!) «є обов’язковим до сплати на усій території України».

Отже, цей податок де-факто є загальнодержавним податком, фіксовану та єдину для всієї України ставку якого встановила безпосередньо Верховна Рада України².

Однак серед переліку загальнодержавних податків (ст. 9 ПКУ) такого податку немає. Як було вже зазначено в розділі 1 цього огляду, Податковий кодекс забороняє встановлення загальнодержавних податків, не передбачених цим Кодексом, і забороняє справляння загальнодержавних податків, справляння яких не передбачено Кодексом.

З повагою,

© WTS Consulting LLC, 2015